Легенди Львова. Книга друга
- Автор: Винничук Юрий Павлович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-441-091-2
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Легенди Львова. Книга друга». Краткое содержание книги:
До нового збірника легенд увійшли твори, опрацьовані на основі маловідомих записів та публікацій преси XIX — початку XX сторіч, давніх хронік та архівних матеріалів, а також записані від старих львів’ян Мечислава Ґубриновіча, Марії-Анни Голод, Степана Прийми та інших.
Читачів чекають зустрічі з батярами, водяниками, духами, чарівниками, зі скнилівськими та холмськими мудрагелями.
Для широкого кола читачів.
— А то що за лямпка? — питає крамар.
— А, то прошу вас ґречно, тота велика лямпа народила ту малу лямпку, а що велика лямпа є вашою власністю, то і її потомство вам належить.
— А так, так, — покивав головою Фельцман і сховав обидві лямпи.
Минув ще тиждень, і Бараба знову завітав до крамаря. Цього разу він потребував на весілля доньки срібного сервізу, щоб гарно прийняти родину зятя.
— Мені треба всього по дванадцять: ложок, ложечок, виделок, ножів, тарілочок. А ще по дванадцять срібних келихів і срібних чарок.
Пан Фельцман навіть не сперечається, бо вже знає, що на цьому тільки заробить. Він запакував Барабі срібний сервіз та ще й перев’язав його барвистими стрічками.
Але цього разу Бараба не з’явився ні за день, ні за два, ні за тиждень. Крамар не на жарт розхвилювався і вирішив сам провідати Барабу та довідатися, чому той не віддає срібного сервізу.
Боржника він застав у чорній сорочці і в глибокому смутку.
— Що таке, пане Бараба? Я вас не пізнаю. Де мій сервіз?
— Ой, прошу пана, сталося непередбачене. Таке горе! Таке горе!
— Що ся стало? Хтось помер?
— Ще й як помер!
— Та кажіть, хто?
— Ваш срібний сервіз, царство йому небесне.
— Як то? Сервіз? Помер? — розкричався крамар. — Шо ви з мене мішіґена робите? Як то можливе? Хто таке чув, жиби начиння помирало?
— Га, — спокійно відказує Бараба, — коли начиння могло родити, то пан ся з того не дивував, не? А як воно могло родити, то чому не могло й померти?
Дзюньо Макольондра
Був у Львові перед Першою світовою війною старий батяр і веселий дивак на ім’я Дзюньо Макольондра, який полюбляв виробляти різні геци.
Дзюньо книголюб
Заходить Дзюньо до крамниці, де торгують різним залізяччям і чемно звертається до продавця:
— Будьте ласкаві, дайте мені вибрані твори Панька Куліша в шести томах.
— Як-як?
— Попрошу вибрані твори Панька Куліша в шести томах.
— Пробачте... е-е... я не розумію... у нас тут товари з заліза... інструменти, цвяхи... молотки, гимблі...
— От я й кажу — в шести томах. Бажано без першого, бо я вже його купив у галантереї пані Пшеп’юрської.
— Але, прошу пана, може, ви не помітили, що ми торгуємо зовсім іншими речами. Тут книг нема.
— Я знаю, мій любий, що кажу! Знаю! І не треба мене вчити. Шість томів Куліша! Дідько з вами — нехай буде з першим томом. Най сі страчу, як ви такі вперті.
Ошелешений продавець намагається покупця заспокоїти:
— Одну хвилинку. Я піду покличу господаря. Бо сам я, присяй Боже... теє...
Він іде до господаря і довго йому тлумачить весь інцидент з дивакуватим покупцем.
За хвилю обоє з’являються перед покупцем, господар уже внутрішньо готовий до скандалу, він переконаний, що має справу з вар’ятом, його очі свердлять покупця грізним поглядом. Але він пересилює себе і ввічливим тоном говорить:
— Так? Слухаю пана. Чого потребуєте?
А Дзюньо так спокійно-спокійно:
— Та от, зайшов шруби купити.
Дзюньо вибирає капелюх
В крамниці капелюхів і капелюшків пан Дзюньо підходить до ляди, виймає з кишені записник, олівець і пише на картці: «Прошу показати мені чорного циліндра». Продавачка бере карточку, ввічливо читає, співчутливо зиркаючи на німого бідолаху, і пропонує врешті кілька капелюхів.
Пан Дзюню старанно їх міряє перед дзеркалом, врешті вибирає один і знову пише: «Цей підійде. Скільки коштує?».
Зворушена пані, гадаючи, що пан Дзюньо ще й глухий, у відповідь пише на карточці у ціну.
Пан Дзюньо читає, кривиться, але платить. Бо йому треба циліндра. Потім вдягає його на голову, востаннє дивиться у дзеркало і, грайливо підморгнувши продавачці, кидає на прощання «Моє поважання!» і — виходить.
Чоколядові літери
Цукерня Залевського на Академічній мала велику славу. Біля її розкішної вітрини збиралася купа дітлашні, ласо вуркотіли гімназистки.
Пан Дзюньо рішучим кроком заходить у кондитерську і питає:
— Чи є у вас десять чоколядових літер «D» і десять чоколядових літер «М»?
Продавець запитально подивився на пана Дзюня.
— То є мої ініціяли, — пояснив пан Дзюньо.
— Ага, — кивнув продавець. — Наразі нема, але можемо виготовити. Які вони мають бути завбільшки?
— Висота три сантиметри, ширина — два. Прошу записати.
— Я запам’ятав.
— Ні-ні, це дуже важливо. Ви можете переплутати.
Продавець узяв олівця і записав розміри чоколядових літер.
— Це все? — запитав.
— Ні. Літери мають бути не друковані, а писані.
— Он як! Писані!
— Власне. І то каліграфічно.
— Чи можете намалювати, як вони мають виглядати?
Пан Дзюньо старанно вивів на папері обриси літер.
— Приходьте завтра о десятій ранку. Літери будуть готові, — сказав продавець.
Наступного дня рівно о десятій пан Дзюньо вже був у цукерні. Він нетерпляче походжав по залі, вимахуючи паличкою. П’ять хвилин по десятій йому повідомили, що авто, яке везе його замовлення трішки припізнилося, але ось-ось буде. Пан Дзюньо щось незадоволено буркнув, але продовжував і далі терпляче чекати.
Чверть на одинадцяту авто прибуло і продавець з радісною усмішкою повідомив, що можна забрати замовлення. Пан Дзюньо прискіпливо розглянув кожну літеру, піднімаючи її проти світла і крутячи у пальцях на всі боки.
— Ось ця дещо кривенька, — сказав, тицяючи під ніс продавцеві літеру «D». — Але нічого, Я її теж візьму. Скільки з мене?
Продавець назвав ціну і поцікавився, чи слід пуделочко з чоколядовими літерами перев’язати кольоровою стрічкою. Пан Дзюньо розрахувався і дуже спокійно відповів:
— Не треба. Я їх тут з’їм.
Гадаю, ви не здивуєтеся, що у продавця почалася істерика.
Скнилівські мудрагелі
Скнилівські премудрощі
Ви вже знаєте, що не було мудріших людей за скнилівців. У скнилівській церкві на видному місці лежала книга усіх скнилівських премудростей. Поруч з книгою стояв каламар з чорнилом, аби кожен скнилівець міг вписати до книги якусь мудру думку, яка навідала його голову.
Якось зайшов до церкви один чоловік, що носив довгу бороду. Він розкрив книгу і став читати останні вписані туди премудрості. Одна з них вістила: «Довга борода — ознака дурості».
Чоловік не повірив своїм очам і нахилився нижче, аби уважніше вчитатися у ці слова. Ну і при цьому обсмалив бороду. Чоловік вмокнув гусяче перо у каламар і написав під словами про бороду: «Свята правда».
Кара для вовка
Злапали скнилівці вовка і стали радитися, що з ним робити. Один каже:
— Забити бестію!
— Не, — каже другий, — живцем шкуру здерти!
А третій:
— То все пусте. Оженити його! А ще до того з моєю Каською.
Кобіта ліпше зрозуміє
Одна перекупка скаржилася іншій, що має лихого чоловіка, від якого чимало прикростей мусить зазнавати.