Легенди Львова. Книга друга
- Автор: Винничук Юрий Павлович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-441-091-2
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Легенди Львова. Книга друга». Краткое содержание книги:
До нового збірника легенд увійшли твори, опрацьовані на основі маловідомих записів та публікацій преси XIX — початку XX сторіч, давніх хронік та архівних матеріалів, а також записані від старих львів’ян Мечислава Ґубриновіча, Марії-Анни Голод, Степана Прийми та інших.
Читачів чекають зустрічі з батярами, водяниками, духами, чарівниками, зі скнилівськими та холмськими мудрагелями.
Для широкого кола читачів.
Так вони і зробили, зруйнувавши півміста. Занесли колоди на те місце, де мала стояти синагога, а потім хати відбудували знову.
Холмська лазня
Коли у Холмі з’явилася синагога, то зосталося тільки збудувати ще лазню, аби кожен правовірний жид міг викупатися перед сабашем і перед святами. Місце для лазні знайшли біля струмка. Вибрали добровольців, які мали викопати яму для басейну, і почали планувати, як би мала та будівля виглядати.
Копачі взялися за працю, але за хвилю задумалися.
— Ну, добре, а куди ми подінемо ту землю, що викопаємо?
— Та куди ж її подіти? Біля басейну.
— Це неможливо. Невже ми залишимо посеред мікви (лазні) таку гору землі?
Тоді вони подалися до ради старійшин. Семеро мудреців цілий день і цілу ніч радилося і врешті вирішили:
— Геніальне вирішення є завше одностайне. Біля мікви викопаємо другу яму, таку ж глибоку і широку, і туди поскидаємо землю.
Нарешті лазню таки збудували та, коли дійшло до столярки, жиди розбились на два табори. Одні вважали, що підлогу треба класти з гибльованих дощок, щоб тріски не покалічили ноги, а інші заперечували, бо, мовляв, у лазні завше мокро, і гладка підлога буде слизька — можна зламати ногу, а то й забитися.
Кагальна рада довго засідала і врешті вирішила:
— Мають рацію одні і другі, а тому треба догодити обом сторонам. Дошки на підлогу слід класти почергово гибльовані з негибльованими.
Сикавка
Як тільки в Холмі дізналися, що в кожному великому місті має бути своя протипожежна охорона, то жидівська община негайно на засоби кагалу закупила помпу і сикавку (гумового вужа) та передали їх на зберігання синагогальному шамесу.
Шамес був чоловіком практичним і вирішив, що ґумовий вуж — це дуже зручне місце для зберігання таких цінних речей, як цибуля, хрін, часник.
Минуло кілька років, і в Холмі вибухнула пожежа.
Пожежники відразу урухомили помпу і стали помпувати воду, але тут виявилося, що сикавка геть забита усілякою городиною. Поки її чистили, будинок згорів.
Наступного дня зібралася громада і стала розмірковувати, як же далі бути з тою сикавкою. Молоді кричали, що шамес не мав жодного права використовувати її у своїх приватних цілях. Старші вважали, що за той час, що вуж перебував у шамеса, він уже здобув на нього повне право. Молоді погодилися, що на підставі тривалого користування вужем, він уже став власністю шамеса, але він повинен поклястися бородою і пейсами, що ніколи більше не буде зберігати в ньому городини. На це старші запитали: а де ж йому в такому випадку тримати городину?
Три дні і три ночі вони сперечалися і врешті-решт дійшли спільного вирішення. Отже, шамесові дозволяється тримати у сикавці все, що йому заманеться, але рівно за три дні до пожежі він повинен вивільнити її від сторонніх речей.
Гора
Отак місто Холм росло, розросталося, людей у ньому прибувало, дітей народжувалося усе більше, а кількість будинків не збільшувалася, бо вже не було місця, де їх ставити. Що ж робити? Геть уся долина уже заселена. Де знайти місце на нові будівлі? Зібрали старійшини раду і радилися сім днів і ночей, поки не дійшли згоди. Головною перепоною для того, аби місто могло розростатися, визнали гору, а тому вирішили її пересунути.
Одного дня зібралися усі мешканці Холму біля підніжжя гори, засукали рукава і я-ак наперли на гору! Пхали, тиснули, надуваючи червоні щоки, аж піт градом котився по спинах. Врешті так вони впріли, що поскидали свої каптани і шапки на траву, і взялися до роботи знову.
А тут їхав на возі якийсь дядько, побачив цілу купу одягу, згріб собі на віз та й далі поїхав. Холмщаки нічого не зауважили, а продовжували пхати гору. Врешті-решт вони добряче натомилися й сіли спочити. І що вони побачили? Там, де вони поскидали свій одяг, виднілася тільки витоптана трава.
— Гурра! — радісно закричали вони. — Дивіться! Дивіться, як ми далеко посунули гору, що вже й наших каптанів не видно!
Холмські рахунки
Приїхав один холмщак до Львова і, завітавши на обід до ресторації пані Телічкової, підійшов до каси і поцікавився, скільки коштує зупа.
— Сім грошів.
— А риба?
— Теж сім.
— Прошу подати.
З’їв обидві страви і збирається платити.
— Скільки з мене?
Чотирнадцять, відказує пані Телічкова.
— Що? Це неможливо!
— Що вам не подобається?
— Сім додати сім зовсім не чотирнадцять!
— Справді? Цікаво, як ви до того дійшли.
— У нас в Холмі це куди менше. Подивіться: я був удівцем і мав чотирьох дітей.
Оженився на вдові, яка мала також четверо дітей. А трьох дітей маємо разом. Таким чином кожен з нас має по сім дітей, а вкупі їх скільки? Одинадцять!
Ну, пані Телічкова проти таких аргументів встояти не могла і з огляду на те, що має справу із холмщаком, взяла у нього тільки одинадцять грошів.
Львів’янин в цюпі
В Холмі дуже не любили, як хтось насміхався з «чудового міста на пагорбі», а ще більше не любили, коли когось із місцевих мешканців називали дурнями.
Одного такого чоловіка зі Львова навіть арештували і посадили до цюпи. Минула, може, година, і арештант попросив вартівника:
— Добродію, я такий голодний, що скоро буду гризти лаву. Візьміть гроші та й купіть мені хліба.
Вартівник взяв гроші і подався по хліб, а львів’янин відчинив двері і втік.
Та тільки не сподівався він, що у Холмі всі дуже пильні, і скоро чужинець впав комусь в око, і його заарештували знову. Тим разом на варті стало аж двоє і то наймудріших. А тому, коли надвечір львів’янин знову попросив купити йому хліба, варта відказала:
— Еге, тепер ти нас не здуриш, нє! Ми звідси ані ногою! Нізащо не покинемо в’язниці! А як ти такий голодний, то катай сам до міста і купи собі хліба.
Захист від морозу
Влітку холмщакам жилося добре, а от взимку вони мерзли. Зібралася рада і стала розважати, як помогти в цій біді.
— Чому ми мерзнемо? — запитав цадик і сам відповів: — Тому що до міста приходить мороз. Я думаю, що нема кращого способу для захисту від морозу, як обгородитися колючим дротом.
Всі дуже втішилися і того ж таки дня обгородили місто колючим дротом.
Вранці наступного дня вийшов цадик надвір, хухнув у повітря, похляпав себе по боках і підійшов до загорожі. Висунув руку назовні і відразу відсмикнув:
— Але там мороз!
Покара
Один вугляр у Холмі виявив, що його хтось обкрадає. Сторожа влаштувала засідку і впіймала злодія. Виявився ним місцевий коваль. Рада общини розглянула цей випадок на своєму засіданні.
— Замкнути його в льоху і хай сидить там, доки не почорніє, — каже один радник.
— Призначити йому штраф, — каже другий.
— Ще чого! — заперечив третій. — Ми злодіїв завше ув’язнювали. А як би то виглядало, щоби такий пташок міг ся викупити?
— І то правда, — погодився староста, — але хто нам буде кувати коні, як посадимо коваля?
Радники радилися цілий день і дійшли висновку, що за крадіж є одна покара — в’язниця. Але коваля посадити не можна, тому вирішено посадити шевця, оскільки у Холмі їх і так два, а коваль тільки один.
Скарбонка