Легенди Львова. Книга друга
- Автор: Винничук Юрий Павлович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-441-091-2
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Легенди Львова. Книга друга». Краткое содержание книги:
До нового збірника легенд увійшли твори, опрацьовані на основі маловідомих записів та публікацій преси XIX — початку XX сторіч, давніх хронік та архівних матеріалів, а також записані від старих львів’ян Мечислава Ґубриновіча, Марії-Анни Голод, Степана Прийми та інших.
Читачів чекають зустрічі з батярами, водяниками, духами, чарівниками, зі скнилівськими та холмськими мудрагелями.
Для широкого кола читачів.
Якось вони собі розговорилися про те, як будуть виглядати в труні. Не довго думаючи, старша сестра вбралася в чорну сукню, взяла в руки свічку і лягла в труну.
Молодша сестра її напудрувала так, аби виглядала на трупа, а потім пішла за фотографом. Вибрала фотосальон на площі Марійській, зайшла всередину і каже:
— Прошу пана, будьте такі ласкаві, зробіть мені світлину моєї сестри в домовині, жиби я мала памнятку.
Нічого незвичного в цьому проханні не було, і фотограф подався зі старою дамою до її будиночка.
Пані привела його до помешкання, де лежала сестра, фотограф встановив апарат і розпочав знимкування. Молодша сестра тільки приказувала, з якої позиції ліпше знімати. Аж тут «покійниця» не витримала, замахала рукою і попросила:
— Прошу пана, чи не могли б ви стати трохи правіше, жиби на світлину попав мій улюблений горщик з пелярґоніями!
Фотограф з переляку зомлів і його ледве відлили зимною водою. А старих сестер за такі небезпечні жарти оштрафували.
Чоботи
Стара личаківська круп’ярка Пріська сиділа на призьбі та мастила дьогтем чоботи. Вона була трішки глухувата, але намагалася це приховати.
А тут саме зайшов на подвір’я їх небіж Павло, котрий саме скінчив науку у Відні і вернувся до Львова.
— Добридень, тето Прісько! — поздоровався.
А та:
— Ага, зробив кум Онисько.
— Тето, ви що — глухі?
— Та мащу, бо дуже сухі.
— Тето, а стрийко де?
— Та мені, старій, і так увійде.
В театрі
Якось пані Колбушевська, ідучи до театру, прихопила нового лакея. В театрі під час вистави усі лакеї згрупувалися в одному місці. Лакей пані Колбу шевської потрапив до театру вперше і весь час розпитував інших лакеїв про те, що відбувалося у театрі і в залі.
Коли вистава закінчилася, почали зі сцени викликати імена акторів, а публіка кожному плескала.
— А то що таке? — спитав лакей.
— А то кожен лакей викликає свого пана, — пожартували з ним.
Лакей зірвався і на повен голос почав кричати:
— Пані Колбушевська! Пані Колбушевська! Я тут!
Холмські мудрагелі
Холмські мудрагелі
Таких мудрагелів, які мешкали у Холмі, годі було десь іще пошукати. Веселі оповідки про євреїв з Холма любили послухати євреї Відня, Варшави, Кракова, Львова і навіть Коломиї, хоча коломийські євреї мали з холмщаками чимало спільного. Усі вони радо приплітали до почутих історій свої власні вигадки так, що тепер неможливо уже дізнатися, звідки походить та чи інша оповідь. Але саме у Львові місцеві євреї вважали себе за найавторитетніших знавців холмського життя-буття. Хочеш почути, над чим зараз сушать голову євреї у Холмі? Спитай у львів’янина!
А чи ви чули коли-небудь, як холмщаки домовляються на здибанку? Це виглядає приблизно так:
— Слухай, Юзю, якщо завтра пополудні буде падав дощ, то я прийду до тебе ввечері.
— А якщо ввечері буде падав дощ?
— Ну, то я прийду пополудні.
А якщо хтось наймав служницю з Холму, то не міг нарікати на те, що умре з нудьги. Одна господиня послала служницю до м’ясара дізнатися, чи має він телячі ноги. Служниця провернулася і каже:
— Я не побачила, бо він був у чоботях.
Наша історія про холмських мудрагелів починається від самого створення світу. Інакше не можна. Бо саме коли Господь сотворив світ, то сотворив і людські душі. Душі мудрих людей всипав до одного мішка, душі дурнів — до другого і закликав ангела, аби той узяв мішки з душами і рівномірно розсіяв по землі.
Ангел узяв мішки і полетів. Облетів усі краї і всюди сипав за пригорщею мудрих душ пригорщу дурних, аби мудрі люди і йолопи народжувалися у рівній кількості і ніхто з них не переважав.
І ось коли він підлетів до якоїсь високої гори, вкритої сосновим лісом, то мішок із мудрими душами зачепився за верхівку сосни. Ангел шарпнув, і мішок розірвався, а всі мудрі душі висипалися на землю. Ну, тепер ви знаєте, чому у Холмі живуть самі мудрагелі. Бо та гора і дала назву місту, яке заснував король Данило.
Отже, холмщаки мали свій розум і не бажали нікого слухати. Світ, за їхнім уявленням, був саме таким, яким вони його пізнали з дитинства, і начхати було їм на те, що писалося в книжках та шкільних підручниках.
Ніде, окрім Холму, не вважалося, що місяць важливіший за сонце. Чому? Бо холмщаки вважали, що завдяки місяцеві видно було уночі, а без сонця можна було обійтися, адже вдень і так ясно, як... авжеж, як удень.
Холмщаки були свято переконані, що влітку тепло тільки тому, що усю зиму палилося в грубах і печах, а завдяки цьому й повітря нагрілося. А взимку зимно, бо влітку в печах не палили.
Як Холм будувався
Одного разу вирішили холмщаки збудувати порядні будинки з грубих колод. Дерева у них було багато, вся гора заросла міцними стрункими соснами. Зрубані стовбури чоловіки брали на плечі і несли згори, спотикаючись та хитаючись від тягаря. Носили вони ті стовбури місяць, носили другий, намучилися, що страх. Аж тут нагодився купець зі Львова, побачив, як вони тяжко працюють і каже:
— А чого ж то ви так мучитеся? Хіба не легше ті колоди котити згори?
Хлопи дуже втішилися, почувши таку раду, і чимдуж побігли до старійшин. Ті страшенно здивувалися:
— Хто б подумав! Можна котити!
Але мудрі холмщаки не були б мудрими холмщаками, якби щось вирішували без дебатів. Сім днів і сім ночей засідала рада общини. Одні підтримали пораду львів’янина, інші її ганили, а іде інші ставили питання так:
— Котити не штука. Але з якого боку має бути гру битий кінець: з правого чи з лівого?
Тим часом усі ті сім днів, як і раніше, хлопи трагали колоди на плечах. Восьмого дня рада постановила, що будуть таки ті колоди з гори спускати, і записали це в книгу, аби і наступні покоління могли скористатися такою цінною порадою. Після цього рада старійшин подалася до гори і оголосила свою постанову. Втішені хлопи, аби переконатися, що новий спосіб справді зручніший, узяли колоди, які перед тим знесли з гори, і стали їх тягнути на плечах знову на гору. Очі їм вилазили, піт лився дзюрком, але вони таки винесли кілька колод і під захоплені вигуки усіх мешканців, що зібралися внизу, покотили колоди додолу. Радості не було меж, натовп кричав і плескав у долоні, грала оркестра і майоріли прапори.
Відтепер робота пішла куди швидше, і незабаром наскладали вони тих колод стільки, що хати почали рости, як мокрого літа. Але хати ці були особливі. Їх не будували однаковими. Кожен холмщак пильнував, аби хата була і не зависока, і не занизька, а якраз до його зросту. Усе це для того, щоби заощадити дерево.
І коли уже вони збудували усі хати, раптом пригадали собі, що забули про синагогу. Знову подалися лісоруби на гору, рубали сосни і котили їх згори, а як назбиралася достатня кількість колод, то усі найкремезніші чоловіки розбилися на десятки. Кожна десятка узяла на плечі по одній колоді і, вишикувавшись шеренгою, рушила на місце будови через усе місто. А що несли вони ті колоди не вздовж, а впоперек, то перші ж хати, які їм зустрілися дорогою, завадили рухатися далі. Адже, будуючи ті хати, холмщаки поробили вулички такі вузенькі, аби міг проїхати лише один віз, а вже два вози розминутися не могли. І якби вони несли колоди, ідучи вервечкою, проблеми б не було, а так мусили стати і радитись, що чинити далі.
Старійшини зійшлися на нараду і радилися сім днів і сім ночей, а хлопи з колодами стояли і чекали, спливаючи потом. І ось нарешті вихід знайшли. Синагога мусить бути збудована за будь-яку ціну, а тому усі хати, що перепиняли рух колодам, слід розвалити.