Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8324-7
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювали нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Рємарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»
Германія 1920-х років. Шалена інфляція, хиткість і страх перед майбутнім… Людвіг, ветеран Першої світової, продає надгробки та підробляє органістом у психіатричній лікарні. Там він знайомиться з дівчиною, яка страждає на роздвоєння особистості. Між ними спалахує кохання… У цьому божевільному світі Ізабелла здається єдиною нормальною людиною…
«ТРІУМФАЛЬНА АРКА»
Зима 1939-го. Лікар Равік, біженець із нацистської Німеччини, знаходить притулок у Парижі. Його порожнє й похмуре життя змінює зустріч із Джоан… Він може захистити себе від поліції, але неспроможний сховатися від великого кохання! У цих несподіваних почуттів нема майбутнього, але чи важливо це тепер, коли світ на порозі війни?
«НІЧ У ЛІСАБОНІ»
Врятуватися, втекти з Європи якомога далі від нацистів! Їхня остання надія — пароплав до Америки. Але знайти квитки на нього майже неможливо… Дивний незнайомець готовий віддати їм власні — в обмін на те, що його вислухають. Попереду ніч, сповнена вина й довгих розмов про життя, надію, втрату та справжнє кохання під час війни…
— Що ти робитимеш сьогодні після обіду? — питає Герда.
— Я працюю до пятої. Потім дам урок одному ідіотові.
— Урок чого? Ідіотизму?
Я посміхаюсь.
— Взагалі то так.
—= Це буде до шостої. А після того приходь в «Альтштедтер Гоф». Я там тренуюсь.
— Гаразд, — не задумуючись, погоджуюсь я.
Герда підводиться.
— Отже, тоді…
І, на мій подив, підставляє мені своє обличчя. Посилаючи їй букет, я не думав, що до такого дійде. А, зрештою, чому б і ні? Мабуть, Ґе-орґ каже правду: муки кохання треба лікувати не філософією, а тільки іншою жінкою. Я обережно цілую Герду в щоку.
— Дурний, — каже вона і сміливо цілує мене в губи. — У мандрівних артистів немає часу на всілякі церемонії. За два тижні мені треба їхати далі. Ну, до вечора.
Герда виходить з бюро, пряма, струнка, дужа. На голові в неї червоний берет. Здається, вона любить яскраві кольори.
На подвір’ї, біля чорного обеліска, вона зупиняється й дивиться на нашу голгофу.
— Це наш склад, — пояснюю я.
Герда киває.
— Вони дають якийсь прибуток?
— Ледь-ледь, у такі часи…
— І ти тут служиш?
— Так. Смішно, правда ж?
— Нічого тут немає смішного, — заперечує Герда. — Що ж тоді казати мені, коли я в «Червоному млині» вигинаюсь і просовую голову між ноги? Думаєш, Бог цього хотів, коли створював мене? Отже, до шостої.
З саду з поливальницею в руках виходить стара фрау Кроль.
— Пристойна дівчина, — зауважує вона, дивлячись услід Гер-ді. — Хто це така?
— Акробатка.
— Он як, акробатка! Акробатки здебільшого пристойні. А вона часом не співачка?
— Ні. Справжня акробатка. Робить сальто, стоїть на руках і звивається, як змія.
— То ви її добре знаєте. Вона хотіла щось купити?
— Ще ні.
Фрау Кроль сміється. Скельця її окулярів виблискують проти сонця.
— Любий мій Людвігу, — каже вона, — ви навіть не уявляєте собі, яким безглуздим здасться вам теперішнє вашо життя, коли вам стукне сімдесят.
— В цьому я ще не дуже впевнений, — заперечую я. — Тобто воно й тепер уже здається мені досить безглуздим. А що ви думаєте про кохання?
— Про що?
— Про кохання. Небесне й земне?
Фрау Кроль весело сміється:
— Про це я вже, слава Богу, давно забула.
Я сиджу в книгарні Артура Бауера. Сьогодні він має платити мені за уроки, які я даю його синові. Артур молодший скористався нагодою і, замість привітання, підклав мені на стілець дві кнопки. Я б за такий вчинок залюбки ткнув його тупе обличчя в акваріум із золотими рибками, що прикрашає плюшевий салон, однак мушу стримуватись, інакше Артур старший не заплатить мені, і Артур молодший знає це.
Артур старший — низенький чоловік з гострою борідкою і жвавими очима.
— Отже, йоги, — весело каже він, підсуваючи мені купу книжок. — Я тут відклав для вас усе, що в нас є. Йоги, буддизм, аскетизм, чревовіщання… Ви хочете стати факіром?
Я кидаю на нього сердитий погляд. Ще один стрілець, котрий цілиться в моє розбите серце. Але з твоїм дешевим зубоскальством я справлюсь, ти не Ґеорґ!
— В чому зміст життя, пане Бауер? — суворо питаю я.
Артур очікувально дивиться на мене, як пудель.
— Ну?
— Що ну?
— Де сіль? Ви ж розповідаєте якийсь анекдот?
— Ні, — холодно відповідаю я, — це анкета для спасіння моєї молодої душі. Я звертаюся з цим запитанням до багатьох людей, особливо до тих, хто мусить знати відповідь.
Артур перебирає пальцями бороду, як струни арфи.
— Ви що, серйозно серед понеділка, в робочий час, морочите людей отакими безглуздими запитаннями та ще й відповідь на них хочете мати?
— Авжеж, — відповідаю я. — Мерщій кажіть свою думку! Отже, ви теж не знаєте! Ви, незважаючи на всі свої книги!
Артур пускає бороду і хапається за волосся.
— Боже, чим люди клопочуться! Обговорюйте такі речі в своєму клубі поетів!
— В клубі поетів цим запитанням тільки надають поетичної форми. А я хочу знати правду. І хочу ще знати, для чого я існую і чому я не черв’як?
— Правду! — бурчить Артур. — Правда годиться хіба що для Пілата. А мені вона ні до чого. Я книгар, чоловік і батько, і цього мені досить.
Я дивлюсь на книгаря, чоловіка й батька. На правій щоці в нього вискочив прищ.