Аецій, останній римлянин
- Автор: Парницкий Теодор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталья Михайлевская
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Аецій, останній римлянин». Краткое содержание книги:
Перший (неофіційний) переклад українською мовою.
Такий був завше гордий і щасливий, що ніколи жодного навіть найменшого Божого створіння не вбив… не поранив… не скривдив! І вважав се великою заслугою перед милосердним Христом! А що ж виявилося?… Тому він був таким добрим, милосердним, дбайливим, щоб нікому й нічому не завдати прикрості — бо й сам ні від кого прикрості не зазнав, ніхто його ніколи не скривдив, ніхто його ворогом не був…
— Воістину, легко тоді бути добрим і милосердним, — шепоче він до себе, хлипаючи, — але хай-но з’явиться ворог — бідне мале безборонне створіннячко… хай всього лиш укусить доброго милосердного Груніта, і що ж виявляється? — як хижак, як поганин, як сатана — люто кидається на ворога… весь ненавистю дише, жене, полює, б’ється, а потім мучить… мучить… мучить…
Зривається з постелі, падає на коліна, б’є себе в голі груди.
— Господи, прости… Христе, змилуйся… — увесь тремтить. Бо що ж? Легко здогадатися: хай би се якась людина його скривдила, і ось милосердний слуга Христа зривається, хапає меча чи списа і вбиває… вбиває людину!
Хіба ж не сахався він од думки попередити патрикія Фелікса про небезпеку, бо той убив його друга Тита?… Якщо так, то хтозна, чи він прямо не бажав би Феліксової смерті, якби не приятеля, а його самого тяжко поранив патрикій! Сльози потоками спливають з очей диякона: як же далеко людині до Христової досконалості!…
Раптом перестає плакати і починає думати про Фелікса та всі свої дивні справи. Зараз… коли ж це було? Так, так, уже ціла октава минає від того вечора, коли він задиханий, злитий потом, вбіг до інсули патрикія, наказав одвести себе перед його обличчя і, не дивлячись в очі чоловіка, котрий убив Тита, одним подихом викинув із себе: «Найславутніший мужу, тебе хочуть убити… Аецій чигає на твоє життя». А Фелікс розсміявся тоді та мовив: «Дякую тобі, юначе, мене хотіли вбити, але вже не хочуть…» І дав йому повну сакевку срібла. Груніт взяв її і назавтра перед церквою Святої Агати роздав силікви вбогим.
Так, це вже октава. Натомість минає п’ятий день од вечора, коли він несподівано зустрів того молодика, що приходив до єпископа від Аеція зі злими словами. Сам він не знає, що тоді його штовхнуло підійти до того і сказати: «Христовим словом щиро дякую вам, пане, що ви облишили злі думки супроти найславутнішого патрикія». Той же якось умлівіч змінився на виду та й каже: «Не збагну я твоїх слів, бо й геть тебе не знаю»… Тоді промінним усміхом облився Груніт і сказав: «Я все знаю. Це мене святий єпископ посилав застерегти найславутнішого». А той нічого вже не казав, тільки так якось дивно приглянувся до нього та й пішов собі…
Йде до кінця прегарна майська ніч. Але Груніт не чує її чарів і навіть про них не знає, — перш ніж почне вдягатися, хоче лише доказати молитву, свою власну, ним самим складену:
— Вчини, наймилосердніший Господи Христе, щоб найнікчемніший зі слуг твоїх справді міг щось зробити в ім’я Твоєї незмірної любові до людей… Амінь. Амінь. Амінь.
— Їде, їде, — урвав нарешті тишу чекання чийсь далекий голос.
— Їде, їде! — загуло в натовпі, що хвилювався при підніжжі святині.
Сотники дали знак: уся prima schola scutariorum — п’ятсот вродливих юнаків — усі як один разом задзвеніли вістрями коротких мечів об лунку бронзу могутніх щитів. І одразу ж озвалася secunda schola spathariorum: довгі списи з різким дзвяканням вдарили в осердя малих круглих щитів. Розставлені на сходах церкви доместики вивергли з покритих понурою таємницею грудей гучний баррітус, що, здавалося, звучав так само невинно і погідно, як невинним і погожим був отой скупаний у сонячному блиску день Божий, останній перед червневими календами.