Без крові. Така історія
- Автор: Барикко Алессандро
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-2788-7
- Переводчик: Роман Скакун
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Без крові. Така історія». Краткое содержание книги:
Ніна, головна героїня книжки «Без крові», усе своє життя шукає тих, хто вбив її сім'ю. Шукає і вбиває. І ось вона знаходить останнього. Але тут замість помсти приходить інше почуття…
Дія роману «Така історія» починається в 1903 році, з історичних перегонів Париж-Мадрид, і закінчується в 1950-му не менш історичною гонкою «Міллє Мілья». Але перегони — це тільки фон. Головний герой роману Ультімо Паррі ремонтує автомобілі й продає роялі, кохає й воює на полях Першої світової, ще до Америки і повертається назад, узагалі робить те, що робили люди в навіженому XX столітті…
І ось тепер він заволодів нею так, як умів. Він спустився вздовж шиї, потім повернув ліворуч і, вийшовши на рівну дорогу, що ледь підіймалася вгору, натиснув на газ, потім, прямуючи на саму верхівку, до плечей, він скинув оберти, ледь схилився праворуч і з зовнішнього боку виїхав на гладесенький рівний шлях її вуст. Спочатку, щоб обміряти її, він проїхав цю дорогу в уяві, а потім, ротом імітуючи гуркотіння двигуна, став відчувати її тілом. Якби хтось побачив у цю мить те, що відбувалося, то Ультімо могли б неправильно зрозуміти, адже те, що виробляв хлопчиків таз, нагадувало дещо інше. Проте, то ж не він винний у тому, що, коли кермують мотоциклом, перш за все використовують зад. Власне, нехай і за допомогою аналогії, але хлопчина в черговий раз довів, що володіти тілом можна нескінченно різними способами, а найінтуїтивніший з них не обов’язково є неспростовно правильним. Ультімо, який би ніколи в житті не посмів чи не мав можливості торкнутися плеча тієї жінки, зараз міг гладити його, відкриваючи його таємниці одну за одною. Там, в оточенні купи людей, хлопчина насолоджувався такою близькістю, для досягнення якої ідеальному коханцю знадобилися б місяці.
Це може здатися неймовірним, але жінка підняла руку і, ледь торкнулась плеча, немовби зганяючи звідти щось непомітне.
Там скінчилося дитинство Ультімо. Але не через той чарівний незбагненний жест. А через те, що він почув голос — його кликав Тарін. Ультімо озирнувся, зліз із мотоцикла і побачив, що, зігнувшись і проштовхуючись крізь натовп, його справді шукав Тарін. Тихенько, боячись налякати дитину, він кликав малого на ім’я. Ультімо піднявся зі свого місця і, щораз перепрошуючи, вийшов З ряду.
— Ультімо…
— Що таке?
— Ти маєш йти додому.
— Чому?
— Біжи, Ультімо.
— Але ж фільм ще не скінчився, — мовив хлопець, хоч не бачив жодного кадру.
— Мати сказала, щоб ти біг додому.
— Чому?
Судячи з обличчя, Тарін знав, у чому справа. Але він не вмів виразити це словами.
— Будь ласка, йди швидше.
Ультімо пішов. Спочатку він біг, потім крокував, починаючи знову бігти лише на поворотах. Він трохи схилився набік, віддихуючи повітря. Він ні про що не думав. Йому не було про що думати.
Коли вдалині замайоріла хата, хлопець зупинився. На вулиці проти гаражу стояла юрба людей. Вони всі жили неподалік. Серед них було кілька незнайомців. Він трохи постояв, чекаючи. Хлопець не був певен, що хоче йти далі. Та ось його хтось зауважив і тепер у нього не було вибору.
Ультімо підвели до дверей. Вони були зачинені.
— Вона не хоче нікого бачити, — пояснив хтось.
Ультімо постукав.
— Мамо, відчини, це я, Ультімо.
Тиша.
Ультімо повернув ручку і помалу відчинив двері. Увійшов, тихесенько зачинивши їх за собою.
Флоренс, обіпершись на стіну, стояла в кутку кімнати. Як тварина, що намагається спиною нащупати найглухіший куток свого лігва. Вона ридала.
Ультімо підійшов ближче. Обійняв її. Спочатку вона стояла спокійно, потім взялася гамселити його кулаками у груди, щораз швидше, щораз сильніше. Ультімо чекав, поки вона втомиться і кинеться в його обійми. Здавалось, вона легесенька, як пух, і ось-ось сама віддасть Богу душу.
— Де тато?
Вона не могла вимовити ні слова.
— Він живий?
Флоренс кивнула головою на знак згоди.
— Мамо, все буде добре.
Вона знову кивнула.
— Що сталося?
Флоренс пробелькотіла щось про палаючу машину.
— Де він зараз?
— У місті. У лікарні.
— Ми маємо поїхати до нього.
Та вона не поворухнулася.
— Я маю його побачити, мамо.
— Так.
— Усе буде гаразд.
— Так.
Ультімо подумав про батька, але не зміг уявити його на лікарняному ліжку. Він насилу уявив, як батько лежить, випнувши груди вперед, у палаючому автомобілі, але уявити його блідого, як полотно, на лікарняному ліжку він не зміг. Такого просто бути не могло. Або ж усе сталося саме так, а значить, світ став геть нелогічним і всі вони були прокляті, прокляті навіки і завжди були такими.
— Впусти людей. Вони лише хочуть тобі допомогти.
Флоренс не рухалась.