По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Увечері в таборі неподалік від воріт (це місце називалося «дошкою пошани») було виставлено тіла вбитих.
Цього разу Білява Бестія промовив лише одну фразу:
— Ви не встигнете заснути, як решта ваших колег— живі чи мертві — повернуться до вас.
Перекладачі, як луна, повторили його слова по-російськи.
Комендант у супроводі п’ятьох солдатів з вівчарками на повідках пішов, а дві тисячі полонених у смугастій арештантській робі лишилися на аппельплаці.
Так стояли вони, освітлені променями прожекторів, до ранку.
Ранком ворота розчинилися й пропустили оточених конвоєм людей, що несли два трупи. Стриманий гомін, подібний на шелест листя під раптовим легким вітром, пролетів по рядах військовополонених — одного не вистачає, одного не зловили… Тут же було названо кличку, прізвище щасливчика — Орел, Орлов, льотчик. Але Білява Бестія мав у запасі ще два дні, сорок вісім годин… Він установив крайній термін — три доби з моменту втечі.
Увечері стало відомо, що Орел усе ще на волі, й радісне збудження охопило кожного в’язня: втік Орел, полетів…
— Впіймають, — спокійно сказав Бахмутов, вручаючи набитий кисет Колеснику. — 3 Білявою Бестією не так треба…
Колесника здивувала вага кисета. Він запитливо глянув на Бахмутова.
— То це ж за два дні, — сказав той з ноткою роздратування, — Вчора не зміг передати, та й людей побільшало… П’ятдесят сім шматочків.
Помітивши сльози на очах у Колесника, Бахмутов розсердився.
— Тільки без сентиментів, будь ласка. Не в тобі справа. Не розумієш чи що? Нам треба, щоб втеча вдалася.
Передбачення Бахмутова підтвердилося. Орла привезли ввечері третього дня після втечі, коли багато хто сподівався, що вже ніяка сила не поверне цієї людини в табір.
Для військовополонених, що лишалися за колючим дротом, доля льотчика стала в ці дні чимось таким, що було кровно й нерозривно зв’язане з долею кожного з них. Важливо було навіть не те, наскільки щасливим виявиться цей утікач і чи зуміє він дістатися до своїх. Ні, льотчик міг утопитися, вмерти з голоду, його могли роздерти хижі звірі, поглинути трясовина. Навіть такий трагічний кінець був прийнятний. Важливо було те, щоб хоч один із тих, що вчинили безрозсудно сміливу втечу, уникнув переслідування, прослизнув мимо засідок і патрулів і зник безслідно, залишивши в дурнях Біляву Бестію.
Один з двадцяти шести. Тільки один. Хоча б тільки один… Усе ж таки один!
І ось дві тисячі невільників вишикувано на аппельплаці двома групами обличчям до встановленої посередині пересувної шибениці. Рівні ряди, потилиця в потилицю, п’яти вкупі, носки нарізно, шапка в лівій руці. Від смугастої арештантської роби рябіє в очах. Раптом лунає неприродно весела музика, відчиняються заплетені колючим дротом ворота. Дві тисячі в’язнів затамовують подих. На аппельплац виходить невелика процесія.
Попереду автоматник. За ним — людина із зв’язаними за спиною руками. Так, це він, льотчик. Орлов іде, намагаючись не хитатись, облизуючи губи, дивлячись униз перед собою, його конвоюють два солдати з автоматами. Позаду оркестр — дві скрипки й барабан з мідними тарілками. Оркестром диригує, присідаючи, притупуючи, блазнюючи, помічник коменданта, брезклий, постійно п’яний літній офіцер. Він майстер на вигадку— всі знають мелодію й слова цієї пісеньки:
Нестерпно весела музика роздирає серце. «Невже так, як у цій пісеньці? — думає кожен з невільників. — Невже й справді будь-яка втеча, будь-який опір даремний і всі тут перебувають у зачарованому колі й підкоряються лише волі коменданта табору?»
Льотчик зупинився за кілька кроків від шибениці, біля помосту, викладеного з порожніх ящиків. Він продовжує дивитись під ноги, наче не одважується підняти очей на товаришів. Тут на хисткий поміст, наче на трибуну, легко збігає Білява Бестія.
Це схоже на цирковий атракціон. Увага всіх була прикована до льотчика, й поява низенького коменданта на аппельплаці спершу лишалася непоміченою. І ось він у всіх на виду — невисока, гарно збудована постать у сірому, без жодної плямочки мундирі, в чепурних чоботях, із стеком у руці. На очі падає тінь від козирка.
Білява Бестія по-пташиному швидко обертає голову на всі боки, б’є стеком по долоні руки, затягнутої в шкіряну рукавичку.
— Ахтунг!!
У всі кінці аппельплацу летить:
— Ахтунг! Увага, увага!..
У маленького коменданта сильний і різкий голос. Він голосно й чітко вимовляє кожне слово, роблячи паузи після кожної фрази, щоб перекладачі встигали перекласти. Він наче забиває цвяхи з одного удару. Кожне слово — цвях.