По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Охорону табору було піднято на ноги. Навколо кар’єру утворилося живе кільце. Всі шляхи, стежки, виходи з лісу і ярів було перекрито засідками. Кілька груп з прекрасно навченими вівчарками нишпорило в полях, по перелісках, байраках, замасковані на високих місцях спостерігачі проглядали місцевість у біноклі.
Проте пошуки виявилися безуспішними. Собаки-вівчарки чомусь не брали сліду, постаті в смугастих робах жодного разу не з’явилися в окулярах спостерігачів, не майнули в траві серед листя чагарника перед очима тих, хто таївся в засідках.
Білява Бестія не виявив занепокоєння, коли йому доповіли, що перший тур полювання на втікачів не дав очікуваних наслідків. Він наказав залишити на ніч засідки й поїхав додому відпочивати.
Вранці, вислухавши маловтішний рапорт, комендант табору так само спокійно й педантично викреслив на карті нове, ширше коло й пересунув засідки до нього. Він шукав утікачів на тих рубежах, якими вони могли вийти.
І знову невдача. Троє військовополонених наче крізь землю провалилися.
Третього дня в пошуки втікачів включилися поліція всієї округи й дві роти спеціально викликаних есесівців. Ця остання операція звалася «широким неводом». Але й вона ні до чого не привела.
Згідно з інструкцією, активні пошуки могли тривати біля місця втечі лише три доби. Термін цей вийшов.
Стомлений, злий, втративши свій звичайний полиск, гауптштурмфюрер увійшов до свого кабінету, навіть не намагаючись витерти об постілку забруднені сирою глиною чоботи, сів за стіл і примхливо скрививши губи, замислився. Пунктуальний писар поклав перед ним папку із справою, заведеною на трьох радянських військовополонених, що втекли з табору. Справу треба було передати в гестапо. Шнайдер, не читаючи документів, квапливо розписався на кількох аркушах… Досі, ставлячи на офіційних паперах своє ім’я, молодий гауптштурмфюрєр відчував задоволення марнославної людини… Тепер ця найпростіша процедура здавалася йому принизливою, наче він розписався в своєму безсиллі.
Ввечері Білява Бестія, наче нічого не сталося, весело й самовпевнено прокричав перед вишикуваними на аппельплаці полоненими, що всіх утікачів спіймано, що вони заслужено покарані, й ще раз нагадав, що долею ув’язнених розпоряджається не господь бог, а він, гауптштурмфюрер Еріх Шнейдер. Аппельплац відповів йому глухою, мертвою тишею. Шнейдер не тішив себе марно. Він знав, що означає ця тиша — радість, торжество, приплив нових сил, жадобу помсти. Але причепитись було ні до чого: ув’язнені стояли в шеренгах не поворухнувшись.
І комендант табору пішов у супроводі солдат, які поли вівчарок на повідках.
Вночі, коли Шнейдер, проклинаючи задуху, крутився на своєму ліжку під накрохмаленим, напахченим лавандою простирадлом, а Башка лежав нерухомо, не відчуваючи укусів бліх, ледь прикривши очі рідкими віями, цієї темної душної ночі троє вийшли з своєї схованки, в якій просиділи понад три доби. Вони повдягали поверх табірної роби цивільний одяг, понатирали тютюновим порошком взуття й рушили в дорогу. Передній мав карту, компас, ліхтарик; задній ніс невеликий запас хліба. Слимакові довірили лише літрову пляшку з водою, коробочку з сіллю й порожній казанок.
Колесник вів товаришів швидко і впевнено, він знав, що на відстані двадцяти кілометрів від кар’єру, він не натрапить на жодну засідку.
Так воно й було. Бахмутов не помилився — тут уже втікачів не шукали.
10. СОТНЯ ПРИЙМАЄ НОВОГО ВОЯКУ
Тарас ішов слідом за Богданом правим крутим берегом ріки. Сонце ще не зійшло, легкий вітерець стягав туман з води на широкий заплавний луг. Туга торф’яниста стежка пружинила під ногами, глушила кроки. Попереду, за полями, порослими бур’янами, під самим лісом появилося кілька великих хат і довгий цегляний сарай, укритий червоною черепицею. Будівлі здавалися міцними, багатими, але вигляд хутора був якийсь занедбаний, нежилий. Вікна в кількох хатах не мали рам або були позатикані оберемками соломи, а з даху однієї було зірвано майже всі листи оцинкованої бляхи, і вона шкірилася поламаними кроквами.
— Сотня! — сказав Богдан, кивнувши головою на хутір. — Тут раніше жили поляки-осадники і багатий єврей-орендар.
Тарас мимоволі окинув місцевість оцінюючим поглядом. Він не вивчав військової тактики з книжок, але в нього, як і в кожного партизана, було розвинене шосте почуття — майже звірине відчуття небезпеки. Це почуття підказало йому, що місце для стоянки сотні вибрано надто невдало. Що й казати, хати на узліссі біля річки були зручні для проживання, але навіть малодосвідчений партизанський командир не ризикнув би розмістити в них свого загону хоча б для короткочасного відпочинку. З півдня хутір прикривала ріка й чимала болотиста заплава. Таємний підхід і несподіваний напад з цього боку майже виключалися, та й на випадок небезпеки можна було швидко відійти в лісові хащі. Але те, що здавалося перевагою, могло виявитися пасткою. Варто гітлерівцям зайти з лісу, взяти хутір у підкову, кінці якої впруться в ріку, сотня неминуче опиниться в пастці — відступати нікуди. Тарас ясно уявив собі, як розвиватиметься нерівний бій, побачив у думці людей, що потопають у ріці, інших — розсипаними по рівній, відкритій заплаві. Чудові мішені для кулеметників, усі поляжуть там, на болотистому лузі. Хлопцеві аж мурашки пробігли по спині. «Ну й військо, ну й вояки, — подумав він, розглядаючи хутір, у якому не було помітно ані найменшого руху чи інших ознак життя. — Влаштувалися, як на курортах… Сплять? їй-богу, висипляються… А вартові? Матінко рідна, вартових не виставили!»