По живу і мертву воду

Орла повільно звели на поміст. Він не опирався, покірно нахилив голову, коли йому одягали на шию зашморг. І вже з зашморгом на шиї, з затуманеними очима скорботно оглянув шеренгу товаришів. Рука помічника коменданта табору з плавного жесту переходить на різкий, і похоронний марш несподівано змінює весела «Бариня». Помічник коменданта крутиться перед музикантами, виробляє колінця, помахує хустинкою над головою.

Раптом музику покрив несамовитий крик льотчика:

— Прощайте, браття!

Помічник коменданта починає диригувати обома руками. Музиканти стараються з усіх сил, прискорюють темп. З-під ніг льотчика вибивають верхній ящик, і тіло його, повиснувши на мотузку, описуючи в повітрі криву лінію, летить у бік поставленої поряд з помостом пересувної шибениці. Так він гойдається з боку в бік наче маятник під звуки хвацької «Барині». Але полонені вже не бачать його й не чують музики. Людська свідомість має свої запобіжники, що ніби перегоряють у момент сильного напруження почуттів. Полонені стоять наче в півсні, прикривши очі тремтячими віями, і тільки то в одного, то в іншого на худій шиї судорожно хитнеться гострий кадик.

«Маятник» зупинився, ноги повішеного майже торкаються землі. Музика урвалася. Все? Ні, виявляється, виставу не закінчено. В момент страти до помосту привели дівчину, Тут також був точний розрахунок на ефект: увагу ув’язнених було відвернуто, й поява дівчини для багатьох виявилася несподіванкою. Дівчині наказують піднятися на поміст. Вона в селянській безрукавці, без хустки, боса. Свіже загоріле обличчя з запалими, повними страху очима, болісно стиснені уста.

Білява Бестія піднявся на дві сходинки помосту й знову по аппельплацу прокотилося хвилями:

— Ахтунг!!

— Увага, увага!..

Запанувала повна тиша.

— Дивіться на цю жінку! Це вона всупереч наказові сховала в себе в домі Орлова. Їй сподобався російський красень. Вона хотіла врятувати його від розплати. За це вона буде. заслужено покарана. Повторюю: ваше життя в моїх руках. Я для вас єдиний пан і бог!

«Пан і бог» — ці слова Білявої Бестії лунали в вухах полонених і після того, як комендант з усією своєю свитою залишив аппельплац. Дівчину повели під конвоєм — очевидно, її повинні були допитувати або передати гестапо.

Коли ув’язнені розходились по бараках, двоє на деякий час опинилися в натовпі поруч. Вони нічим не виділялися серед інших: така ж смугаста роба, такі ж худі обличчя й смутні очі, що, здавалося, назавжди втратили свій блиск.

— Ну? — не обертаючи голови, жорстко запитав Бахмутов.

— На психіку б’є, — з такою ж різкістю відгукнувся Колесник.

Бахмутов з досадою смикнув плечем.

— Я не про це. Може, настрій погіршав? Замінимо. Нам потрібен певняк. З гарантією.

Він кинув короткий допитливий погляд на сусіда. Але той ішов поруч зціпивши зуби й мовчав.

— А то приведуть вас, а ви, як оцей: «Прощайте, браття!» — Башка аж потемнів від гніву. — Дур-рень! Не зумів утекти, то вмри як людина, скажи товаришам слово справжнє. — Він плюнув під ноги. — Шмаркач, хлопчисько…

Колесник злегка штовхнув його в лікоть.

— Ну, щодо цього — гарантія. — Він навіть усміхнувся. — Решта — що в силах людських. Ми обидва в спортивній формі. Не розумію, чого зволікаєте. Призначайте термін.

— Завтра… — після короткої мовчанки кинув Бахмутов.

Лейтенант здригнувся, тіло відразу занило. Бажаний і, здавалося, далекий день втечі раптом наблизився, підійшов впритул. Завтра.

… Зрозуміло, Башка кидає виклик Білявій Бестії: «Ні, ти не пан і не бог. Ти — лише кат».

— Злякався? — запитав Бахмутов з ледь помітною усмішкою в голосі.