Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
— Спитав би, якби було можна. Вже два тижні Шеф лежить непритомний. Боюсь, що він удруге не прийде до пам’яті. А якщо помре, то разом з ним навічно буде поховано і таємницю вівці із знаком зірки на спині. Саме цього я не в змозі перенести. Не з міркувань особистої вигоди чи втрати, а з набагато вищого принципу відданості.
Я відкинув кришку запальнички, повернув коліщатко, викресав вогонь — і закрив кришку.
— Може, все, що я розповідаю, здається тобі чистісінькою нісенітницею. А, може, так воно і є. Може, це справді нісенітниця. Однак я хочу, щоб ти зрозумів: нам залишиться тільки одне. Шеф помре. Помре єдина Воля. Обернеться в ніщо все, що її оточувало. Залишаться лише цифри. І нічого більше. Ось чому мені так хочеться відшукати вівцю. — Уперше за час розмови на кілька секунд він заплющив очі і замовк. Потім вів далі: — Послухай мою гіпотезу. Всього лише гіпотезу. Якщо вона тобі не сподобається, то краще тобі про неї забути. Я вважаю, що саме ця вівця — прототип Волі Шефа.
— Щось на зразок тваринячого бісквіту… — сказав я. Чоловік ніби не почув моїх слів.
— Дуже ймовірно, що вівця сама вселилася в голову Шефа. Мабуть, року тридцять шостого. І відтоді протягом понад сорока років не покидала його. Напевне, там у неї були пасовиська і березові діброви. Точно так, як на тій фотографії. Що ти про це думаєш?
— Думаю, що це надзвичайно цікава гіпотеза, — відповів я.
— Це особлива, дуже особлива вівця. Я хочу її відшукати, і мені потрібне твоє сприяння.
— Що ж ви будете робити, якщо відшукаєте?
— А нічого. Мабуть, я нічого й не зумів би зробити. Бо така велика справа мені не під силу. Єдине моє бажання — на власні очі пересвідчитися у втратах. А якби вівця щось побажала, то заради цього я не пожалів би зусиль. Бо зі смертю Шефа моє життя стане майже беззмістовним.
І він замовк. Мовчав і я. І тільки цикади все ще сюрчали. Під надвечірнім вітром шелестіли своїм листям дерева в саду. Як і раніше, в особняку панувала могильна тиша. У повітрі літали спори смерті, як підчас невідворотної заразної хвороби. Я спробував уявити собі пасовисько в голові Шефа. Безмежне пасовисько з пожухлою травою, звідки повтікали вівці.
— Ще раз повторюю: я хочу, щоб ти розповів мені, звідки в тебе ця фотографія.
— Не можу сказати, — відповів я.
Чоловік зітхнув.
— Здається, я говорив з тобою відверто. А тому хочу, щоб і ти говорив зі мною так само.
— Я не маю права розповідати. Бо як розповім, то у людини, яка дала мені фотографію, можуть бути неприємності.
— Тобто, — сказав чоловік, — у тебе є підстави думати, що та людина матиме неприємності у зв’язку з вівцею?
— Ніяких підстав немає! Просто мені так здається. Тут є якась заковика. Розмовляючи з вами, я все думав про це. Заковика… Ніби нутром відчуваю.
— І саме тому не можеш сказати?
— Так, саме тому, — сказав я і трохи подумав. — Взагалі про заподіяння неприємностей я можу говорити авторитетно. В такому мистецтві немає мені рівних. А тому я намагаюсь жити так, щоб узагалі його уникати. Та все одно такою поведінкою я завдаю іншим людям ще більших неприємностей. Як не крути-верти, а виходить на одне. І навіть зрозумівши це, я не можу змінитися. Це питання звички.
— Я не зовсім розумію.
— Я мав на увазі, що посередність виявляється в різному вигляді.
Я прикурив сигарету в роті від запальнички, яку тримав у руці, і затягнувся. На душі ледь-ледь посвітліло.
— Не хочеш сказати — не треба, — мовив чоловік. — У такому разі знайти вівцю доведеться тобі самому. Це наша остання умова. Якщо впродовж двох місяців, починаючи від сьогодні, ти зумієш її розшукати, отримаєш таку винагороду, яку побажаєш. Якщо ж не зумієш, то і тобі, і твоїй фірмі — капець. Ти згоден?
— Немає ради, — сказав я. — А якщо трапилася помилка — і на світі взагалі не було вівці із знаком зірки на спині? Що тоді?
— Кінцевий результат від цього не залежить. І для мене, і для тебе важливо одне: знайдеш ти вівцю чи ні. І немає нічого середнього. Тебе можна пожаліти, але, як ти недавно сказав, твоя ставка зросла. М’яч у тебе, а тому доведеться бігти до воріт саме тобі. Навіть якщо самих воріт немає.
— Справді, — сказав я.
Чоловік вийняв з нагрудної кишені товстий конверт і поклав його переді мною.
— Оце тобі на витрати. Не вистачатиме — зателефонуй, відразу додам. Запитання?
— Запитань немає, але є враження.
— Яке?
— Вся ця історія — суцільна нісенітниця, в яку не можна повірити, та, коли чуєш її з ваших уст, вона чомусь здається правдою. Гадаю, ніхто мені не повірив би, якби її розповідав я.