У задзеркаллі 1910—1930-их років

«Від нього відгонить святістю», — усерйоз стверджував В. Іванов, а В. Маяковський у некролозі Хлєбнікову заявляв, що «його біографія — зразок для поетів і докір поетичним ділкам». До речі, самого горлана-главаря звинувачували в тому, що він краде рими в розсіяного Велимира.

Утім, сам В. Хлєбніков не шкодував розсипати поетичні перли й смітити безсмертям. «О рассмейтесь, смехачи!» — заклинав він нащадків, беручи участь у «Зневазі громадської думки» й сурмлячи в «Трубу марсіян». Життя його було коротке і стрімке, а зробити цей Король Часу встиг усього лише геніяльну малість. Наприклад, будучи не лише поетом, але й лінґвістом, орнітологом, математиком, істориком і філософом, двічі в 1912-му році привселюдно пророчив, що в 1917-ім варто чекати «падіння держави». Але хто ж у нас слухає поетів?

Між тим в оповіданні «Малинова шашка» 1921-го року В. Хлєбніков згадує Марію Синякову та її славних сестер, в кожну з яких по черзі був закоханий поет: «— Сірника, сірника! Маню, дай люстро, свічку, — часом лунав похапливий шепіт. Виходила старша сестра, боса, в міщанській червоній сукні, з манірною усмішкою і млосною котячою ходою, або в білій розкішній парусиновій сукні, трохи дебела, трохи гладка, з гарним російським обличчям. Лише постійна гра в її очах блакитно-сірих і закоханих… Губи її тремтіли ледь помітним лукавим тремом, що свідчив про внутрішній сміх; так кішка, поклавши лапу на пташку, вся тремтить і крутить хвостом… Раптом забігла друга сестра. Живі чорні розумні вуглинки-очі, водоспад недовгого чорного волосся, розмаяного по плечах (я також бачив це волосся мідно-золотим — перекис водню), синя кацавейка, голе тіло крізь темно-синю парусину. Живопис, що змінювався, наче обіди в добрих їдальнях, вкривав це життєрадісне обличчя, мінливі вуста… Чи знаєте ви, що значить сірник у глухій занедбаній садибі в плодовому саду? Це бог і цар сільських вечорів. Тисячі облич, змінюючи веснами одне одного, з книжкових сторінок сходились, немов на добовий постій, на обличчі однієї із сестер. Сестри, як працьовиті бджоли, пораються і допомагають одна одній. Дзвінкий регіт, пирскання, прудкі ноги, щоб врятуватися від сміху, іноді переривають їхню працю. Тисячі різноманітних очей, немов квіти, наче метелики-одноденки, з’являються і щезають на обличчі. Обличчя робиться лукою лиць, де одні квіти змінюються іншими й одні душі заступають другі. Скільки божевіль через одноманітність сільського життя врятовані тобою, закіптюжений сірнику! Немов місце в потязі, яке займає то одна, то друга людина, так само жива людська голова стає притулком мандрівних облич».