У задзеркаллі 1910—1930-их років

Згодом В. Винниченко завершив сезон політичних ігор, повністю обеззброївши Україну та позбавивши її права на формування свого війська, на чому наполягав М. Міхновський. «Прапор самостійної України стоїть згорнений», — бідкався невдовзі М. Грушевський, і нинішня офіційна історія з ним цілком згодна, мовляв, практично всі партії та осередки націоналістичного ґатунку проголосили свою схильність соціялізму Насправді ж здорові націоналістичні сили на чолі з видатним діячем того часу, ідеологом державної самостійности М. Міхновським робили усе, щоби протистояти розповсюдженню замулених цінностей соціялізму, які проповідував М. Грушевський. Навіть ввівши до складу соціялістів-самостійників створену ним Українську Народну Партію, чий шлях від 1902-го до 1917-го року був позначений революційними актами спротиву політиці царату, М. Міхновський від співпраці з самостійниками відмовився, творячи надалі власні осередки націоналістичного руху. Як основоположник теорії українського націоналізму, він вважав, що навіть суто формальне залучення модного натоді терміну «соціялізм» до справи визволення рідного краю може цю справу загубити.

Згодом, звичайно ж, вкотре з’ясувалося, що два українці заміняють трьох гетьманів, і завдяки власній нерішучості (хоч і за умов чисельної переваги в Центральній Раді та заклику М. Грушевського приховати «націоналістичні амбіції»), а насправді під тиском Полуботківського полку, українські соціялісти не змогли взяти гору, видавши хоч і з четвертого разу, але таки Універсал, в якому йшлося про самостійність України. Але ж централізований характер політики російських більшовиків не припускав жодного автономного існування осередків навіть рідної соціялістичної ідеї по споконвіку імперських колоніях, і тому на початку грудня 1917-го року більшовики Росії оголосили Українській Народній Республіці війну.

З одного боку, історична аритметика свідчить про те, що більшовізм для України був чужонаціональним явищем. Адже в лавах більшовиків до 1917 р. перебувало 273 українці, а липнем 1918-го року з 4364 членів більшовицької партії, які працювали на території України, лише 130 називали себе українцями, і ядро КП(б)У становили росіяни і жиди. Також у складі ЦК КП(б)У, обраному у тому ж липні 1918-го року, з 15-ти членів ЦК лише двоє були українцями, на ІІ-му з’їзді — троє, і те саме у національному складі вищих органів державної влади — ЦВК рад України та Раднаркомі УСРР, де з 41-го члена першого ЦВК українців було лише 13 осіб. У першому радянському уряді України, призначеному 28 (15) грудня 1917 p., з 24-х народних секретарів українців було шестеро, а в Раднаркомі, сформованому 14 березня 1919 p., — п’ятеро з 17-ти народних комісарів.

Тож попри це, до літа 1918-го року в Україні не було не лише своєї комуністичної партії, але й філії РКП(б), й адепт більшовізму М. Скрипник у 1923-му році з носталгією згадував, що «фактично у 17 році на Україні не існувало жодного партійного центру більшовиків, жодного центру для скупчення сил пролетаріяту у боротьбі проти того дрібнобуржуазного центру» (чи пак Центральної Ради), і на виборах до Всеросійських Установчих зборів за кандидатів РСДРП(б) проголосувало лише 10 % українських виборців, а радянська влада в Україні таки була встановлена.