У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Зліва направо: Григорій Пєтніков і Велемир Хлєбніков. Харків, 1916 рік
Отже, маєток Синякових уявляв собою своєрідний мистецький осередок, літературно-мистецьку колонію і соціюмну лякуну посеред тодішнього міщанського офіціозу Слобідщини. Період активного життя у ньому припадає, либонь, на початок Першої світової війни 1914-го року, коли садиба стає прихистком для багатьох втікачів із Росії — В. Хлєбнікова, Н. Асєєва, Д. Петровського, а до того моменту тут частенько гостювали місцеві молоді ворохобники: В. Єрмілов, Г. Пєтніков, Б. Косарєв. До того ж родина Єрмілових сусідувала з Синяковими в Красній Поляні. Загалом же леґендарні сестри Синякови були скандально відомі й у самому Харкові. Талановиті, вишукані, екстраваґантно вбрані, гострі на язичок характерниці, вони славились настільки, що всі зайшлі знаменитості вважали за обов’язок завітати до них на гостину. Наприклад, поет Асєєв, приїхавши у 1912-му році з Курська вступати на філфак Харківського університету і навідавшися з візитом до Синякових, згодом таки одружився з однією із сестер, Оксаною, через яку, вже в Москві, куди вона подалась було вступати до консерваторії, познайомився з В. Маяковським і О. Кручоних. Він присвятив їй книжку віршів «Оксана» (1916) («Оксана! Жемчужина мира! / Я, воздух на волны дробя, / на дне Малороссии вырыл / и в песню отправил тебя»), її образ проходить через усю Асєєвську лірику. В Москві Асєєви жили на Малій Полянці у Надії Синякової, що була вже заміжня за відомим істориком В. Пічетою.
Окрім найвідомішої з сестер Синякових, художниці Марії (про неї в поемі В. Хлєбнікова «Три сестри» (1920): «Одна, зачарована богом…» і «Другая окутана сказкой…»), були ще згадана Надія («Лоск ласк и хитрости привычной сети…»), Оксана, Віра, одружена з поетом Г. Пєтніковим («А та — золотистые глины…» і «Полумать и полудитя…»), Зінаїда і двоє молодших братів-бешкетників — Володимир і Борис. «Куди гроші поділи? — гукали до них, коли, задоволено-втішені, брати верталися з міста. — Знову на блядєй витратили?!» Батько родини був ювеліром церковного начиння і також вирізнявся екстраваґантністю. Коли померла мати цього галасливого сімейства, її так розфарбували в труні на копил народної ікони, що все православне село збіглося подивитися на те блюзнірство, учергове вчинене тими «синяками-голяками», як називали родину місцеві абориґени.
Сестри Синякови
Відповідною була атмосфера у великому домі-садибі в Красній Поляні. Сам будинок уявляв собою типову дерев’яну споруду поміщицько-дачного стилю з широкими сходами та обов’язковою терасою, на якій відбувались незмінні чайні церемонії. «Здесь Божья матерь мыла рядно / И голубь садился на темя за чаем», — описував ті часи В. Хлєбніков. Як метелики, на мерехтливе світло салонного затишку злітався сюди галасливо-строкатий люд. Безперервні застілля укотре набули перманентної активности в буремні роки громадянської війни, коли Харків почергово займався то німцями (весна—літо 1918 p.), то денікінцями (літо—зима 1920 p.). Багато ґастролерів поперебувало тут у той період «індіянського літа».
Серед них В. Хлєбніков, автор «краснополянського» шедевру «Костер сестер», таємно закоханий у Віру Синякову, який поневірявся натоді у Харкові протягом цілого року, створивши назагал 6 поем, серед яких знаменитий «Ладомир», «Ніч в окопі», «Три сестри» і десятки віршів, серед яких — «Сині окови» (інтонаційно і в кольорі обігрується прізвище: Синякови).
Загалом про самого В. Хлєбнікова писали багато, але мало кому вдавалася спроба викласти його життя цілісно, так ще й в комплексі іскрометних ідей того леґендарно-аванґардного часу 1910—1920-их. Поет, який називав себе «других миров ребенком», «звонким вестником добра» й просто «будетлянином», зазвичай з’являється перед нами у всій красі свого причмеленого футуристичного генія. Ходить в Астрахані таким собі безтурботним дервішем з «наволочкою», напханою віршами, безуспішно закохується в Москві в замужніх жінок і коронується 20-го грудня 1915-го року в Харкові на «Председателя Земного шара». А його друзі й недруги, серед яких Д. Бурлюк і В. Маяковський, C. Єсенін і А. Марієнґоф, відверто насміхаються над ним, немов над блаженним. «Наприкінці, як символ Земної Кулі, надягаємо йому на палець перстень, позичений на хвильку в четвертого учасника вечора — Бориса Ґлубоковського, — згадував А. Марієнґоф „коронування“ В. Хлєбнікова в Харкові. — Опускається завіса. Ґлубоковський підходить до Хлєбнікова: „—Велимире, знімай перстень“. Хлєбніков перелякано дивиться на нього, ховаючи руку за спиною. Ґлубоковський сердиться: „— Кинь дурня валяти, віддавай персня!“ Єсенін аж надривається від реготу. У Хлєбнікова біліють губи: „— Це… це… Куля… символ Земної Кулі… А я ось — мене… Єсенін з Марієнґофом на Председателя…“ Ґлубоковському уривається терпець, і він грубо стягує персня з пальця. Председатель Земного Шара Хлєбніков, приткнувшись до порохнявої театральної куліси, плаче великими, як у коня, слізьми».