У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Тогочасна естетизація ідеї інобуття проявлялася у відвертій «казковості» радянського трибу життя. Слова при тому, як правило, перетворювалися на гасла, а ті, у свою чергу, на реальні справи. Без жадного застосування «формалістичних методів ґенетики» академік Лисенко перетворював одні види рослин на інші. Але що ті рослини!
Лев Троцький з цього приводу гукав: «Ми можемо прокласти крізь всю Сахару залізницю, збудувати Ейфелеву вежу й розмовляти з Нью-Йорком без дроту. А людину покращити не зможемо? Ні, зможемо! Видати нове, „покращене видання“ людини — це й є подальше завдання комунізму».
Перебудові людської психіки справді була присвячена діяльність створеного у 1921-му році Центрального інституту праці, засновник якого, пролеткультівець Алєксєй Ґастєв, винайшов навіть спеціяльний термін «соціяльна інженерія». «Людей живих ловить… голов людских обрабатывать дубы… мозги шлифовать рашпилем языка», — конкретно формулював В. Маяковський ідею формування нової людини.
У сліпому захопленні його підтримував Н. Асєєв: «Я хочу тебя увидеть, Гастев, / длинным, свежим, звонким и стальным, / чтобы мне — при всех стихов богатстве — / не хотелось верить остальным».
Алєксєй Ґастєв
І надалі гаслом доби надовго залишилось таке: «Задля нашої юної, ніжної та бистрокрилої республіки у нас, большевиків, не існує неможливого!»
Потужний вибух творчої потенції описуваних часів, обумовлений наївною вірою у побудову «нового світу», проявився натоді у створенні формальної мистецької мови, діяметрально протилежної способу висловлювання попередньої епохи. Мова лівого мистецтва була яскравою, переконливою і привабливою. Різкі ракурси, динамічні композиції, відхилені у нестримному русі вертикалі й горизонталі…
Все це захоплювало й підштовхувало вперед, змушуючи записуватися добровольцем і виконувати п’ятирічку за три роки.
Для подекуди дозволених під ту пору ворохобників-бунтарів (на кшталт колишнього футуриста Б. Косарєва) Жовтнева революція більшовиків була частковою реалізацією утопічного модерністського проекту, а проґресуючий тоталітаризм — і зовсім заміною життя на Великий Мистецький Дискурс. Єдине, що вони могли зробити у тому середовищі, — це зберегти професіоналізм, а також деякі модуляції свого справжнього голосу.
Мова наступного періоду в житті Б. Косарєва була надто вузькою і локальною. Повна відвертість висловлювання виявилася неможливою, тому народжувався її офіційний еквівалент, яким користувався художник, створюючи такі свої роботи в театрі, як, наприклад, оформлення вистав «Коммольці» (1930) чи «Мартин Боруля» (1934).
З точки зору колишніх мистецьких надбань мова цих творінь Б. Косарєа була фактично шифром. Після його тлумачення — вже сьогодні — раптом виявляється, що там не було ніякого серйозного послання чи справжнього прирощення мистецького глузду. Там було лише бажання майстра висловити прості речі, розуміння яких він отримав від часів своєї футуристичної юности, висловити їх красиво, майстерно, — але не більше.
На ту пору, а саме в середині 1930-их, Б. Косарев разом з О. Хвостенком-Хвостовим стають визнаними метрами харківської школи театрально-декораційного мистецтва. Наступний етап творчости Косарєва як театрального художника був ознаменований виставами «Скупий», «Івасик-Телесик», «Снігова королева» та «Бременські музиканти».
Ключовою ж для харківського майстра стала постановка «Ярослава Мудрого» (1947), за оформлення якої він отримав Державну премію ім. Сталіна, після чого фактично відійшов від театру, повернувшись до викладання у місцевому Художньо-промисловому інституті.
Самотність удвох