У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Тодішній режим, відтинаючи будь-які позасистемні контакти зі світом, залишав людям Духа (а саме такою людиною був Борис Косарєв!) лише один вектор — вглиб, у творче зосередження, у потаємну свободу. Саме духовна аскеза могла врятувати тодішнього мистця як у Просторі, так і в Часі: що створив, не міг надрукувати чи виставити негайно, а мимоволі відкладав на невизначене майбутнє. При тому і думка, і слово достигали та відстоювалися, наче добре вино.
Єдиною людиною, кому Борис Косарєв міг довірити те, «як він бачив небо», був його давній друг і творчий поплічник Василь Єрмілов, якому судилося волею долі пізнати ще тяжчі митарства. «Ермилов долго писал альфреско. / Исполненный мастерства и блеска, / лучшие харьковские стены / он расписал в двадцатые годы, / но постепенно сошел со сцены / чуть позднее, в тридцатые годы», — писав про художника Б. Слуцький.
Будуйте народні будинки. Художник Б. Косарєв. 1918 рік
Справа погіршувалася ще й тим, що під час німецької окупації радянських теренів В. Єрмілов, на відміну від Б. Косарєва, залишався у рідному Харкові. Іншими словами, «підтримував новий порядок». «Его не мучили, не карали, / но безо всякого визгу и треску / просто завешивали коврами / и даже замазывали фреску…» — описує поет наслідки цієї історії.
Тож можна лише уявити, яких титанічних зусиль коштувало Б. Косарєву підтримувати свого гнаного та упослідженого ще з довоєнних часів друга. «Служиш, Борю?» — питався його при зустрічі Єрмілов. «Служу, Васю…», — приречено лунало у відповідь.
Майстерні цих двох художників завжди були поруч, їхні долі також недалеко відбігли одна від другої. Оцінюючи їхню творчу спадщину, критики від мистецтва завжди вагалися з авторством. Так відома монографія З. Фоґеля про Василя Єрмілова з’явилася друком з репродукцією роботи Косарєва на обкладинці, а графічний доробок останнього пізніше був закуплений місцевим Художнім музеєм як Єрмілівський.
Мабуть, не дивно, що, навіть перейшовши на викладацьку працю, Б. Косарєв якимсь дивом примудрився затягти на рятівну посаду ще й свого давнього друга. Але що то було за викладання! Якось Яновський спитався у Шестова: «Чому ви читаєте лекції з папірця?» Шестов відповів: «Нема сили дивитися в обличчя…» З цього дидактичного приводу А. Бенуа значив: «Лик російського народу то всміхається захоплено, то скривить таку п’яну мармизу, що тільки й бажання, що плюнути в неї та й забути навіки про це жахіття».
Слобідська вічність