Останній раз
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Переводчик: Ю. Стадниченко
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Останній раз». Краткое содержание книги:
Соломія Павличко
Надруковано у журналі «Березіль», 1999. № 5-6
Переклад з російської Ю. Стадниченка.
— Я боюся. Шви розійтися можуть. Лікар же казав...
— Мені цікаво, що він сказав би зараз.
— Що йти треба мені. Чи ходімо разом?
— Удвох нам буде незручно, сама розумієш. Це не вуличний бій, це приміщення. І потім спину мені хто прикриє? Дядько? Невідомо, як ще усе складеться...
Антон і сам потерпав за свою мобільність. Від цього сьогодні залежало багато що, а проопероване місце таки поболювало. Але якщо не думати, то не болітиме. Аби заспокоїти Віту, він пустив її за кермо.
Вікна їхньої квартири виходили у двір. Не світилося. Звичайно. Антон скинув куртку, посидів кілька секунд, збираючись із думками.
— Погнав я...
— Обережніше.
— Ти мене знаєш.
Він вийшов з машини, повів плечима, розминаючи м’язи, як хижак родини котячих перед полюванням. Плавною тигрячою ходою перетнув двір, зайшов до під’їзду. Ліфтом він ніколи не користувався, відстань до потрібного поверху подолав пішки. План визрів у нього в голові близько години тому. На майданчику нікого не було, світло також не горіло, справа звична, лампочки викручували регулярно. У задній кишені джинсів очікував свого часу завбачливо приготований тоненький кишеньковий ліхтарик. Його промінчик висвітив розподільний щиток. Антон застромив руків’я ліхтарика до рота, міцно стиснув зубами і, підсвічуючи собі, почав, намагаючись якомога менше шуміти, вовтузитися із замком. Трохи зусиль — і промінчик вихопив із темряви переплетення дротів та ряд пробок. Зробивши, що треба, Антон акуратно причинив дверцята, витяг ліхтарика з рота, сплюнув, намагаючись позбутися неприємного присмаку пластмаси, натиснув на кнопочку. Промінчик зник. Антон поклав його назад до кишені, приготував револьвер, прилаштувавши глушника. Якщо доведеться стріляти, то перелякані сусіди наберуть «нуль два», бракує тут іще його колишніх колег. Переклавши зброю в ліву руку, правою видобув ключі від своєї квартири і відчинив спочатку зовнішні, потім — внутрішні двері.
Вже повертаючи ключ у замку внутрішніх дверей, він переконався, що в квартирі таки є чужі. Двері відчинили професійно, акуратно, замки не пошкоджені, ось тільки вони з Вітою постійно, весь цей час, що жили тут, зачиняли всі замки на два оберти. Щоб відчинити другі двері, Антонові досить було повернути ключа один раз. Недороблено, хлопчики. Халатно. Такі речі іноді рятують життя...
Тепер можна вийняти ключі, а револьвер перекласти в правицю. Тримаючи зброю перед собою, Антон штовхнув двері. Він готовий був натиснути на гашетку будь-якої миті, та у передпокої на нього ніхто не чекав. Розумно. Краще почекати, поки господарі, нічого не підозрюючи, пройдуть до квартири, щоб перекрити їм шлях до відступу. Антон, не зводячи очей із причиненого заскленого прямокутника дверей, котрі вели до зали, намацав лівою рукою вимикач і клацнув ним. Світла, звичайно, не було. Лайнувшись навмисне голосно, він клацнув вимикачем ще кілька разів.
— Що воно ше за херня?
Здивований вигук прозвучав досить природно. Антон, човгаючи ногами, удав, що вийшов із квартири, треба ж, чорт забирай, розібратися, чому нема світла. Він навіть роздратовано хряснув дверима. А сам причаївся, притиснувшись до стінки, й приготувався.
Ніч була світла, місяць уже залив своїм мертвим сяйвом кухонну підлогу. Спочатку нічого не відбувалося, та раптом Антон відчув рух, і світлу місячну стежку повільно, міліметр за міліметром, затулила тінь. Вона рухалася з кухні, і за кілька секунд матеріалізувалася. Спочатку з-за виступу стіни з’явилася рука з пістолетом, потім обережно висунулася людська постать. Одночасно рипнули двері зали, і за дверним склом вималювалися обриси ще однієї постаті.
Людина, що виходила з кухні, могла опинитися майже впритул до Антона. Та його цікавив у першу чергу супротивник, що ховався в залі. Зараз, маячачи за склом і готуючись вийти, він являв собою для досвідченого стрільця чудову мішень. Тому Антон, спрямувавши дуло на засклені двері, двічі плавно натис на гашетку.
Дзенькнуло розбите скло, дзенькіт і стогін підстреленого супротивника змусили хлопця, що висунувся із кухні, здригнутися. Голова мимоволі повернулася на звук, і Антон, ледь повівши дулом, вліпив дві наступні кулі в цю голову. Супротивник мішком рухнув на підлогу, Антон зробив крок назад, спершись спиною об вхідні двері, і завмер, переводячи подих.
Двоє готові. Скільки їх іще, цікаво? Він опинився в ситуації, коли головне — вичекати, в кого спочатку здадуть нерви. А точно є ще хтось, бо після сутички на вокзалі навряд чи послали в засідку лише двох. Скільки вас іще, мужики?