Останній раз

— Сама четвертий висновок зробиш?

Віта здивовано подивилася на чоловіка і раптом відчула, що кров знову приплинула до обличчя.

— Незрозуміло... Я... я не думаю... Як? Та ні!

— А які ще варіанти? У м’ясному павільйоні тебе накололи? Ось як вони вийшли на нашого маклера, як прорахували і перекупили інформацію — цього не знаю. Поки що принаймні. І навряд чи дізнаємося тепер... Туди не повернемося. Все, кінець морям! — Антон секунду подумав. — Навіть якщо я помиляюся, все одно туди ні ногою.

— Нічого не купуємо?

Віта сама від себе не чекала такого наївного дитячого питання. Тепер щоки запалахкотіли ще сильніше. З виразу її обличчя Антон зрозумів: у відповіді нема необхідності.

— З міста ми не виберемося, — він закурив нову цигарку. — Навіть якщо омонівці й менти не роздивилися номерів нашої тачки, все одно орієнтування на темно-синій «БМВ» пішло, і виїзди перекрито. В центрі патрулі теж не гуляють, не кожен день такий бойовик на вокзалі. Так що доведеться уникати центральних вулиць. Думаю, до завтра, максимум — до післязавтра пристрасті стихнуть, менти втомляться від безрезультатних пошуків і обламаються. Та ще будуть матюкатися водії таких самих тачок, у нас не єдина темно-синя машина такої марки у столиці. До післязавтра треба перечекати.

— А що потім?

— Ти ж бабки у банку замовила? Мій паспорт при мені, отримати їх легко. До речі, ти до банку перед маклером їздила? — Віта ствердно кивнула, відчувши перше за весь день полегшення.

— У сховку, в сейфі, решта суми.

— Основна сума, ти хочеш сказати.

— Вісімсот штук. Решта — справді в банку. Мало тобі?

— У банку — п’ятдесят тисяч. Вісімсот — удома, забув?

— Пам’ятаю, — другий бичок полетів за першим. — Дарувати я їх нікому не збираюся. Вдома засідка, хоча, думаю, вони, хто б вони не були, не ідіоти і не думають, що ми повернемося. Але людей там повинні посадити. Для очистки совісті. Навіть якщо вони й обшукували хату, чорта з два їм скарб знайти. Так що увечері я піду і заберу наші бабки.

— Піду я, — рішуче заперечила Віта. — Ти після операції...

— А я різких рухів робити не буду. І потім там справді не повинно сидіти багато народу. Кажу ж, пара-трійця хлопців для святого спокою, і то не найкрутіших, справа ж безнадійна, ми ж не повернемося на засвічену хату. Так що це буде прогулянка, — Антон несподівано нахилився вперед і цмокнув дружину в щоку.

— Не підлизуйся!

— Ти ж не залишиш різним гівнюкам сімейні капітали? Господиня!

Віту ця фраза чомусь розсмішила. Напруга почала спадати, а через кілька хвилин спала остаточно.