Останній раз
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Переводчик: Ю. Стадниченко
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Останній раз». Краткое содержание книги:
Соломія Павличко
Надруковано у журналі «Березіль», 1999. № 5-6
Переклад з російської Ю. Стадниченка.
Думки змішалися. Бажаний сон нарешті прийшов.
Траса. Серпень
— Ви таки бажаєте закрита рахунок? — директор філії «Експорт-банку» був підкреслено ввічливим.
— Так, терміново потрібні гроші. Це пов’язано з виїздом... Розумієте, що я маю на увазі? — обличчя Антона набуло багатозначного виразу. — Якісь проблеми?
— Ні-ні, усе нормально.
Поява директора власною персоною Антона не здивувала — він завжди був присутній при видачі досить великих сум, а тут — клієнта втрачаємо, постійного, це вам не абищо. Акуратний — повідомив наперед, що хоче отримати всю суму.
— Я попрошу вас до мене у кабінет. Сума значна все ж таки, валюта. До речі, ми надаємо охорону... У місті неспокійно...
— Дякую. Потреби такої нема.
Вони закрилися зсередини. Поки сувора дама середніх років перераховувала гроші, директор запропонував клієнтові кави. Дивлячись на стосики купюр, Антон сьорбав каву і думав про своє.
У місті неспокійно, сказав директор. Про стрілянину на вокзалі говорилося в усіх новинах, вчора гарячу тему не оминув лише лінивий. Причини, звичайно, встановлюються, як і особи зниклих злочинців. Пікантна подробиця: очевидці свідчать, що в стрілянині брала участь жінка. Особи вбитих встановлено. Співробітники одного із приватних охоронних бюро. Більш конкретні дані в інтересах слідства не оприлюднюються. Міністр внутрішніх справ здрючив начальника ГУВС. Той оперативно скликав прес-конференцію і пообіцяв, що винуватці будуть виявлені у найкоротший термін.
Які висновки? Антон переконував себе, що у Малахова зараз інші проблеми, йому б відмазатися, адже його хлопців вирахували. Ті теж молодці, поперли внагляк, з дозволами на носіння зброї при собі, сек’юріті задрипане. Гаразд, принаймні Круглий поки що мусить займатися прикриттям власної сідниці. Хай дасть пояснення органам, якого дідька його підлеглі почали війну на привокзальному майданчику серед білого дня. А їх із Вітою вже увечері не буде в Києві. Два квитки на поїзд до Одеси лежали у нього в кишені. Машину кинуть тут, Віта добре запропонувала. В Одесі розберуться. Там і справді нескладно загубитися, хоча...
— Усе в порядку?
— О’кей, — Антон допив каву, склав пачки доларів у кейс, захлопнув його, голосно клацнувши замками, потис директорові руку.
— Щасти вам!
— Навзаєм.
Зранку на вулиці стояла задуха. Співчутливо усміхнувшись холоднокровному охоронцеві, запакованому в камуфляж, Антон легко збіг із широкого невисокого ґанку при вході і, помахуючи кейсом, рушив до машини. Віта звично сиділа за кермом, вона вперто не допускала його до водіння.
— Усе гаразд? — інтонації у неї — як щойно у директора банку.
— Авжеж.
Кейс він примостив під переднє сидіння, вмостився сам. Машина рушила.
Лише проїхавши міст метро, вони помітили «хвіст». Одночасно. Антон лайнувся, а Віта тут же подумки повернулася до стоянки перед банком, і цей джип-«черокі» зринув у її пам’яті, він маячив ще там, стояв осторонь, і біля нього, як їй здавалося, нікого не було підозрілого.
Нога Віти автоматично натисла педаль газу, але Антон торкнувся її коліна.
— Спокійно, не рви. Ментів ще не вистачало.
Сумка із зброєю мирно лежала у багажнику. В салоні вони залишили «кольти» й «узі» із запасним магазином. Автомат Антон переклав у останню мить, на німе Вітине запитання лише стенув плечима, тепер хвалив себе за зайву передбачливість.
Джип не ховався. Здавалося, він навіть сам ліз на очі, нахабно дихав у потилицю, як захмеліла петеушна шпана, що вмостилася кагалом за спинами якої-небудь тихої компанії в кінотеатрі на останньому сеансі.
— Чому не на танку? — процідив крізь зуби Антон.
— Що?
— Так, нічого... Не лови ґав. Давай до Московського мосту.
Та Віта вже крутнула кермо лівіше, до мосту Патона. Джип не відставав, зберігаючи розумну в таких випадках дистанцію.
— Чому сюди?
— Сиди спокійно, — Віта відчула себе на роботі, її зосередженість і холоднокровність передалися Антонові.
— Може, перевіриш його? Може, не за нами? — він спитав про всяк випадок, щоб Віта, підтвердивши правильність його припущень, зайвий раз розвіяла непотрібні й зайві сумніви.
— Він біля банку пасся. Нас там чекали. Точно...
Тепер не час було шукати помилок чи сперечатися. За великим рахунком, неважливо навіть, чиї люди сидять у джипі, хоча Антон був більше аніж певен — це Круглий, він прорахував їх якимось фантастичним чином і не випускає, навчений позавчорашнім досвідом. Не випустиш, кажеш? Побачимо!