Останній раз
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Переводчик: Ю. Стадниченко
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Останній раз». Краткое содержание книги:
Соломія Павличко
Надруковано у журналі «Березіль», 1999. № 5-6
Переклад з російської Ю. Стадниченка.
У повітрі над привокзальною площею лунали зойки, жіночий вереск, протяжні волання, переляканий дитячий плач, густа чоловіча лайка. Здавалося, вся площа почала рухатися. Таксисти присідали за свої машини чи сповзали на дно салонів, деякі машинально намацували монтировки, а в кого були — газові пістолети. Вантажники відштовхували свої важкі возики, об які перечіплювалися перелякані громадяни, що бігли врізнобіч. Люди налітали одне на одного, деякі падали, збиті з ніг. Крізь галасливий переляканий натовп із лайкою продиралися плямисті омонівці з автоматами напереваги, пепеесники намагалися навести хоч якийсь порядок, пробуючи визначити, звідки стріляють, аби по можливості триматися від небезпечного місця якомога далі: за те, щоб лізти під кулі, їм не платять.
Оцінивши обстановку, голомозий скочив на ноги, викинув зброю і кількома стрибками зник з поля зору, пірнувши до підземного переходу, що вів до колій. Антон, помітивши омонівців у небезпечній близькості до Віти, відкрив праві передні дверцята «БМВ» і в лічені секунди опинився за кермом. Машина рвучко зірвалася з місця. Віта вже мчала до неї, не реагуючи на накази зупинитися, котрі, щоправда, тонули в океані криків. Татакнула коротка автоматна черга, спровокувавши нову хвилю переляканих зойків. Стріляли в повітря, наступна черга, за всіма правилами, могла вдарити прицільно, тож Віта бігла, ривками кидаючи своє тіло то ліворуч, то праворуч. Антон спрямував машину до неї, вони нарешті зустрілися, і він крутонув руля вправо, даючи їй можливість забратися на заднє сидіння. Йому довелося збавити швидкість, прогуркотіла друга черга, кулі свиснули майже поряд.
— Пригнися! — проволав Антон, розвертаючи машину на сто вісімдесят градусів, підставившись на мить кулям, але третя черга теж пройшла мимо— він уже натиснув на газ, і машина помчала униз по вулиці через міст, у бік центру. Услід дали чергу швидше для очищення совісті, ніж із надією влучити.
— Перекриють вулиці! — прокричала ззаду Віта.
— Знаю! Встигнемо!
Виїзд із вокзалу справді нагадував пастку, не так багато було варіантів відходу. Але в Антона був виграш в часі, пара хвилин, не більше, та він використав їх цілковито. Головне — уникати великих вулиць, там рух інтенсивніший і менше можливостей для маневру. Антон добре знав місто, та й чудово знав, як у подібних ситуаціях діє міліція. А ще знав, що зараз краще не мотатися містом, а гальмонути десь у провулку чи заїхати на якесь подвір’я і чекати. Потім — спокійно, не кваплячись, їхати далі. Коротше, вибратися можна...
— Ну, що робимо?
У запитанні Віти не чутно ані істерики, ані викликаних обставинами ноток відчаю. Запитала просто й діловито, так вони зазвичай радилися перед тим, як почати чергову операцію.
Антон, попетлявши трохи, заїхав у одне з тихих подвір’їв на Чоколівці. Вони мовчки сиділи хвилин двадцять, і кожен устиг зробити перші підсумки всього, що сталося цього ранку. Антон чекав Вітиного запитання, все ж таки він мужчина і змушений на подібні жіночі запитання відповідати.
— Поки що сидимо тут.
— Це само собою. А у перспективі?
Антон витрусив із пачки дві цигарки, одну простягнув дружині, підніс їй запальничку, затягнувся сам.
— Давай по пунктах, так думати легше. Коли ти їх засікла?
— Сьогодні вранці.
— У місті випадково навряд чи могли зачепитися. Отже, вели від дому.
— Я думала про це. Логічно.
— Отже, висновок перший: повертатися туди не можна. Що б не сталося.
Він промовив це спокійно і впевнено. І обидвоє відразу зрозуміли: машина й рюкзак у багажнику — ось усе майно, що залишилося у них після кількох років ризику, крові, смертей. Віта хотіла щось сказати, та зустрілася очима з важким, просто-таки кам’яним поглядом Антона і відчула, як кров відступає від обличчя.
— Заспокойся, — таким тоном Антон ніколи з Вітою не говорив, вона навіть розгубилася на мить і відчула, що кров повернулася, від різкого припливу обличчя запашіло. — Усе нормально. Подумаємо. Викрутимося. Подумаємо — і викрутимося. Усе гаразд тепер?
— Вибач... Я просто... Все якось... Подумала...
— Ось і молодчина, що подумала. І ще раз подумаєш. І ще багато-багато разів, — він струсив попіл на коробку передач. — Як давно тебе пасуть, ми не знаємо. Теоретично нас могли вирахувати давно, як мінімум після Америки і перед нашими горами. З цими дебільними Штатами ми світилися більше, ніж треба, а шукати нас було кому. Поки логіка є?
— Начебто.
— Поїхали далі. Чому вони не проявили себе раніше? Чого чекали? Я ж так собі думаю, що тебе тут не поспішали чекати лише через те, що не знали, де я. Ми саме обидвоє комусь потрібні. Якби ти не вийшла мене зустрічати через те, що тебе прихопили, я б захвилювався і зрозумів би — лажа якась. Ні, все повинно виглядати природно. Тому висновок номер два: тебе вистежили протягом останніх трьох днів, що ти була у місті, адже була ти сама, без мене. В усіх інших випадках ми були удвох. Отже, пасуть нас віднедавна.