Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
Найперше я пішов до костьолу, бо перший впав в око. Та й хто знає краще історію того чи іншого місця, як не вчитель історії і не ксьондз.
Костьол був могутній, з двома височенними вежами. Те великопишне і водночас просте білоруське бароко, яким воно було на початку XVII століття. А може, наприкінці XVI. На одній з веж були «дзиґарі» — календар-годинник, який, на моє здивування, йшов.
Двері костьолу, незважаючи на буденний день, були відчинені. Збоку, під крислатими старими деревами, стояв мотоцикл. Я подумав, що це цивілізація і що ось хтось здорово примудрився підкотити на ньому під сам «костьол свєнти».
У дверях з'явився чоловік невисокого зросту, в цивільному, коротко стрижений. Шатенистий чуб уже дуже посивів. Усмішка була по-дитячому хитрувата, обличчя лисяче, але якесь приємне. Таке, напевне, було в Уленшпігеля. Насторожували тільки очі: то сміються, а то промайне в них щось пронизливо уважне, ніби проймає тебе до дна. То сірі променисті, а то сіро-крижані очі.
— Чи тутай єст пан пробощ?
І тут залунала найчистіша — в театрі Купали пошукати — білоруська мова.
— Так. Чим можу бути корисним громадянину-у…
— Космич Антон.
— Леонард Жихович. Так що вас привело у цей пригожий, але позабутий куток рідного краю?
— Отче…
— Який я вам «отець»? Я був і є західнобілоруський простий хлопець. Принаймні для вас, а не для костьольних преподобниць.
Коротко, не відкриваючи своєї мети, я сказав, що приїхав досліджувати замок, і показав документи.
— Гм. Добре, що хоч документи є, — на мій подив, він узяв їх і уважно переглянув. — А то останнім часом щось дуже багато хто зацікавився цим нещасним замком… якого, можливо, скоро зовсім не буде.
— Чому?
— Доб'ють люди, коли не добив час.
— А що?
— Збираються руйнувати шматок муру. Робитимуть двір для худоби.
— Гм. Навіть, якщо двір для худоби, — (Жихович несхвально скоса глянув на мене, але побачив, що я усміхаюся), — то що, брами нема?
— Є. Вузька. А на випадок пожежі, даруйте, правила пожежної безпеки передбачають два виходи. А костьол подивитися не хочете?
— Того й прийшов.
Зайшли. Ксьондз трохи зігнув коліна. Я, звичайно, ні.
Предки не згинали колін. Просто заходили, думали, скільки їм треба, і знову виходили до життя.
Величезна печера костьолу була та, що зветься «морок, напоєний світлом». У нефах напівтемрява. Під склепінням, на олтарній частині на колонах — радісне й величне світло. На розпису, різьбленні, багатьох фігурах.
Не маю тут можливості описати все багатство стародавніх образів. Деякі з XIV століття. Не можу описати й розпису, який сяяв темними і світлими барвами, жовтими і глибоко-синіми. Не можна описати й чудової старої диспропорції фігур олтаря. Про це не можна.
Коли ми вилізли до органа, який матово світився чорним, золотим, трохи іржавим і приглушеною зеленню, ксьондз раптом сказав мені:
— Це що? А от коли з карниза дивитися — голова запаморочиться від краси.
Карниз опоясував зсередини, з трьох боків, увесь храм, висів на висоті метрів вісімнадцяти, мав невеликий схил униз і був завширшки сантиметрів сімдесят.
— Ходімо, — і Леонард Жихович легко переліз через балюстраду хорів, пішов, як по дорозі, по цьому жахові.
«Не дрейф!» — сказав я сам собі і буквально відірвав свою руку від балюстради. А потім уже було байдуже. Я глянув униз, побачив фігурки людей, з мізинець, і фотоапарат відчутно потягнув мене вниз. Ксьондз ішов попереду і давав розумні, повчальні й чіткі пояснення. Він, здавалося, зовсім не думав, що інший може йти цим мостом у пекло зовсім не як дорогою:
— Бачите, волхви! Який колорит!.. А мати божа — це ж чудо! Яка краса! Голова паморочиться!
У мене справді паморочилася голова від «такої краси»! Я намагався тільки гарячково не хапатися за стіну, та це й не вдалось би, бо вона плавно переходила у напівколо склепіння.
Коли я нарешті знову виліз на хори і глянув на маленьких, немов у перевернутий бінокль, людей унизу, я відчув, що ще хвилина, і я стану мокрий, як миша.