Українське письменство

Безперечне і те, що в образі старої Ховайлихи багато плюшкінського: загальне враження худорлявої зігнутої постави, залізні речі, навішані коло пояса, і т. д. Так само підкреслюється контраст поміж убогим виглядом села і величезними запасами дідича. У Стороженка про Ховайлиху читаємо: «К току, наполненному скирдами хлеба, шла целая улица амбаров и кладовых, засыпанных зерном. Далее тянулась деревенька; полуразрушенные избы торчали одиноко и свидетельствовали о совершенной нищете крестьян». Гоголь про Плюшкіна розповідає: «Какую-то особенную ветхость заметил он (Чичиков) на всех деревенских строениях: бревно на избах было темно и старо, многие крыши сквозили, как решето; на иных оставался только конек вверху да жерди по сторонам в виде ребер». І далі: «У этого помещика была с лишком тысяча душ, и попробовал бы кто найти у кого другого столько хлеба зерном, мукою и просто в кладях, у кого кладовые, амбары и сушилы загромождены были таким множеством холстов, сукон, овчин». Проте у Стороженка єсть і свої подробиці, дуже яскраво виписані: це щокобитна дощечка Ховайлихи та другий її винахід — пускання крові призначеним на продаж свиням, щоб із тої крові наробити економних ковбас дворовим людям. На відмінність од Гоголя, постать Ховайлихи намічена тільки в головних рисах.

Щодо останнього із указаних у М. І. Петрова моментів — сварки братів, то тут ми б занотували не стільки подібності, як відмінності. Щоправда, брати сваряться за таку ж дрібницю, як і славнозвісний гоголівський гусак, що був causa belli межи Іваном Івановичем та Іваном Никифоровичем, — але сварка братів Бульбашок у Стороженка трактується в інакшому тоні. Сварку «двох Іванів» у Гоголя показано, як один із прикладів «бессмертной пошлости людской», обставлено низкою веселих жанрових сцен. У Стороженка, який співчуває своїм героям, сварку братів змальовано в психологічному плані; автор умотивовує і грубість Івася за картами, і непримиренність Семенка після конфлікту, а поворотні пункти в історії конфлікту супроводить ефектами мелодраматичного характеру (напр., сцена на кладовищі).

Знаходимо ми в літературі іще зіставлення Стороженкової повісті з такою широкою річчю, як «Пан Халявский», з його побутовим тлом та «певною перевагою культурно-етнографічного матеріалу над інтриґою». Справді, в обох творах багато спільного. Квітка сам розповів, що його «Пан Халявский» «начат по поручению Василия Андреевича Жуковского», «чтобы описать старинный быт малороссиян, род жизни, воспитание, занятия и все до последнего». Автор обіцяє показати нам молодість пана Халявського, як типової для свого середовища людини, «службу, домашнюю жизнь и занятия… процессы, женитьбу, воспитание детей». Але повісті Квітки-Основ’яненка властивий сатиричний ухил. Трушко Халявський людина нерозумна і тривіальна, і повість про нього раз у раз збивається на оповідання про дурня. Побутові картини Квітчині викривлено, карикатурно віддзеркалюють старий побут. І навіть Горленко, реабілітуючи в «Русском архиве» російські писання Основ’яненка, мусив признатися, що мало що «можна сказати» «в защиту пресловутого «Пана Халявского», і, серед нечисленних живих та значущих місць, всього-на-всього один епізод уважав у повісті «замечательным» — «старинный банкет последних времен гетманщины, гомерическое угощение, задаваемое знатному полковнику стариками Халявскими»[310].