Українське письменство

Формальну сторону щоголівської поезії Комаров характеризує так: «Стих у Щоголева по складу дуже різний, але скрізь гарний, голосний, поетичний, рима легка, жвава і, як то кажуть, скрізь до ладу та до прикладу». Щодо мови, то і мова у Шоголева дуже гарна і щиро народна. Не до вподоби Комарову тільки поодинокі слова, надто в «робленому», піднесеному тоном «Келиху».

Подані нижче листи Я. І. Щоголева вносять деякі цікаві рисочки до загального образу обох кореспондентів. Вони стверджують посвідчення поета в його автобіографічному листі до П. С. Єфименка, що він не збирався своїх поезій друкувати, коли б не схилили його друзі — А. Л. Шиманов та Комаров[317]. Перший же лист, яким починається серія, має характер звіту неподатного та непохапливого автора одному із своїх будителів. М. Ф. Комаров, видимо, заохочує старого поета виступити «перед широким світом», копіює і пересилає йому ранні поезії, настоює на авторській передмові до збірника, клопочеться про рукопис перед київською цензурою. Перед виходом книжки він здобуває авторського рукописа, щоб одразу ж привітати «Ворскло» добрим словом рецензента (це й є вище цитована стаття із «Діла»). Нарешті, пропонує збірник Щоголева книгарням і потім провадить грошові розрахунки з автором. Коротко сказати, перед нами проходять уривками цензура і книгарська історія «Ворскла».

Щоголів ставиться до свого кореспондента з незмінною пошаною: передає через нього свої поезії до журналів та альманахів, повідомляє його про свою роботу, питається поради у видавничих справах, в яких уважає себе профаном. Набивається йому з деякими «вигідними» пропозиціями, нарешті, зачіпає деякі літературні теми, як натуралістичні надмірності російської літератури і в зв’язку з тим успіх «Власти тьмы» Л. Толстого. Характерно, що початки натуралістичних тенденцій він датує 50-ми роками («Это закваска, которая с конца 50-х гг. бродит, бродит и черт его знает, когда перебродит»).

Уривається листування на початку 1892 року. Чи то кореспонденти прохололи один до одного, відчули власне своє розходження (певна річ, Комарову не до смаку було небажання Щоголева друкуватися в Галичині), чи то причиною тут була хвороба серця, що примусила Щоголева звернутися до лікарів у квітні 1891 р.[318], — сказати тяжко. На користь останнього припущення промовляє і те, що наприкінці 1892 р. Щоголів уриває листування і з Дерев’янкіним, якого уважав найближчим до себе приятелем-однодумцем, одним із нечисленних уже «останніх могікан», патріархально-відсталих романтиків, патріотів «Слобожанщини».