Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-20-8
- Переводчик: Галина Владимировна Грабовская
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)». Краткое содержание книги:
Тематика п’ятдесяти текстів «Скандалу…» багатосяжна: від політичних переворотів до «особистого Гемінґвея» Маркеса і перукаря президента, від літературщини, привидів минулого й майбутнього та розповіді про те, як пишуть романи, — і до інсайтів, феномену телепатії й таємниці містичної історії, якій він, один із найвизначніших письменників Латинської Америки, не зміг дати назви.
І Северо Політо відповів:
— Чудово.
Амінь
Слідчий також з’ясував, що у вилученому поліцією зошиті, куди Вільма Монтезі переписала листа, який відіслала своєму нареченому 8 квітня, бракувало кількох аркушів, напевно вирваних після вилучення зошита. Проте встановити, хто вирвав ті аркуші, коли і з якою метою, виявилось неможливо.
Северо Політо не зміг дати жодного пояснення своїм заявам, пов’язаним з перебуванням Піччоні в Мілані. Піччоні не був у Мілані, ба гірше: він ніколи не намагався виправдатись, кажучи, що був у тому місті.
«З таких первинних дій, — мовиться в матеріалах справи, — постали інші: серйозні упущення, фальшиві докази неіснуючих обставин, перекручення існуючих обставин, викривлення обтяжуючих обставин, навмисно створені двозначності — усі спрямовані на те, аби не дати з’ясувати справу і те, як померла Монтезі, а також відвести будь-яку підозру і запобігти будь-якому розслідуванню щодо особи, на яку з першої миті було вказано, як на основного винуватця злочину…»
Це ще не кінець
11 червня 1955 року, через два роки після того, як Вільма Монтезі вийшла з дому, та вже не змогла повернутись, П’єро Піччоні та Уґо Монтанью викликали до суду. Перший має відповісти за убивство через необережність. Другий — за покривання. Квестор Северо Політо має відповісти за звинувачення, дослівно викладені вище.
Але впродовж двох років розслідувань, перешкоджань, закриттів і відкриттів справи до списку додалися нові люди: до суду були викликані ще двадцять осіб, зокрема за фальшиві свідчення.
Важке розслідування, проведене начальником Сепе, чітко встановило, що Вільма Монтезі двадцять чотири години була поза домом. Що вона робила ці двадцять чотири години? Це велика лакуна у справі. Попри те, що двадцять осіб будуть судити за фальшиві свідчення, жодна з них не спробувала пояснити цю таємницю; ніхто не сказав, що був чи знав когось, хто був з Вільмою Монтезі у ніч 9 квітня, коли її батько відчайдушно шукав її на набережній Тибру. Наступного дня, коли Анджело Джуліані отримав телеграму, в якій мовилося, що його наречена наклала на себе руки, Вільма Монтезі була живою. Вона мусила їсти принаймні двічі перед смертю. Але ніхто не зумів сказати, де вона спожила цю їжу. Навіть не було когось, хто б наважився натякнути, що бачив її надвечір 10 квітня, коли вона їла морозиво. Можливо, наступного місяця, під час допиту сторін в суді, ми дізнаємось зворотний бік цієї таємниці. Але цілком можливо також і те, що не дізнаємось ніколи.
Серія хронік з Риму,
опублікованих 17, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25,
26, 27, 28, 29 і 30-го вересня 1955 року,
«Ель Еспектадор», Богота
Жінки, що зникають в Парижі, опиняються в Каракасі?
Пані Жанна Казальс, молода й елегантна дружина заможного французького промисловця, о сьомій вечора вийшла з майстерні свого кравця, загорнута в розкішну норкову шубу і з 15 мільйонами франків у коштовностях, розсипаних по всьому тілу. Вона змішалася з натовпом, що згромадився на вулиці Фобур-Сент-Оноре (можливо, найелегантнішій і одній з найвелелюдніших у Парижі), маючи намір зустрітися зі своїм чоловіком. На зустріч вона так і не прийшла. Пані Казальс зникла, не лишивши ані сліду, жодного натяку, який дав би змогу робити припущення щодо її місцезнаходження. У відчаї, поліція вхопилась за зізнання, яке, пані Казальс, мабуть, певний час тому зробила своєму близькому другові: «Я потрапила в тарапату, з якої мені, схоже, не вибратись». Це незвичайний слід. Звички пані Казальс були цілком ординарними. Репутація — бездоганною. Але в такому місті, як Париж, де щороку таємниче зникають 100 тисяч людей, жодна можливість не є неймовірною.
Каракас, ринок № 1
Випадок пані Казальс зробив модною в газетах суміжну проблему: торгівлю «білими рабинями». Це питання, про яке часто говорять. Поліція в неї вірить. Усі газети, що зайнялись цим питанням, погоджуються, що основним південноамериканським ринком торгівлі «білими рабинями» є місто Каракас.
Проте коштувало чимало труду викликати тривогу в суспільстві, попри масштаб фактів: за останні роки 30 тисяч дівчат були викрадені в Парижі і продані в численні кабаре і публічні місця по всьому світі. Згідно з цією інформацією, основними ринками є Північна Африка і Південна Америка.
Уперше, відколи періодично стали нагадувати про існування цієї темної торгівлі людьми, французька громадськість продемонструвала активне занепокоєння. Сьогодні я був на громадських зборах, на які, в основному, прийшли матері родин, які вимагають від французького уряду енергійнішого втручання в проблему. Французьке правосуддя знає багато випадків. Та, на жаль, завжди, коли газети заторкували це питання, громадськість, здавалось, думала, що йдеться попросту про журналістську спекуляцію. Тепер усе змінилося. В Національній асамблеї депутатка Франсін Лефевр відклала убік всі міжнародні і внутрішні політичні проблеми, аби відчайдушно підняти це питання. Немає жодного сумніву: торгівля «білими рабинями» існує, нею керують потужні організації з агентами і клієнтами по цілому світі, і ведеться вона у всіх великих столицях. Насамперед в Парижі.