Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-20-8
- Переводчик: Галина Владимировна Грабовская
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)». Краткое содержание книги:
Тематика п’ятдесяти текстів «Скандалу…» багатосяжна: від політичних переворотів до «особистого Гемінґвея» Маркеса і перукаря президента, від літературщини, привидів минулого й майбутнього та розповіді про те, як пишуть романи, — і до інсайтів, феномену телепатії й таємниці містичної історії, якій він, один із найвизначніших письменників Латинської Америки, не зміг дати назви.
12 січня 1957 року,
«Еліте», Каракас
«Я побував в Угорщині»
Янош Кадар, прем’єр-міністр Угорщини, 20 серпня з’явився на публіці, виступивши перед 6-ма тисячами селян, які згромадилися на футбольному полі в Уйпешті, за 132 кілометри від Будапешта, з нагоди річниці соціалістичної конституції. Я був там, на тій самій трибуні, що й Кадар, разом з першою делегацією західних спостерігачів, яка прибула до Будапешта після жовтневих подій.
Протягом десяти місяців Будапешт був забороненим містом. Останній західний літак, що злетів з його аеродрому — це відбулося 6-го листопада 1956 року, — був австрійським двомоторним літаком, що його журнал «Матч» найняв, аби евакуювати свого спеціального кореспондента Жана-Карлеса Педрацціні, смертельно пораненого у битві за Будапешт. Відтоді Угорщина закрилась і знову відчинилася лиш через десять місяців для нас під впливом підготовчого комітету Московського фестивалю, який добився від угорського уряду запрошення до Будапешта для делегації з 18 спостерігачів. У ній було два архітектори, один німецький адвокат, норвезький чемпіон з шахів і ще тільки один журналіст: Моріс Мейєр, бельгієць із рудими вусами, з біса симпатичний пиворіз і оповідач дурних жартів, який почав свою кар’єру на іспанській громадянській війні і був поранений під Льєжем під час німецької окупації. Жодного з них я не знав. На угорському кордоні, після того, як митники три години перевіряли наші документи, перекладач зібрав нас у вагоні-ресторані, представив і виголосив коротку вітальну промову. Потім прочитав програму на наступні два тижні: музеї, обіди з молодіжними організаціями, спортивні видовища і тижневий відпочинок на озері Балатон.
Моріс Мейєр від імені усіх подякував за запрошення, але дав зрозуміти, що туристичний досвід мало нас цікавить. Ми хотіли чогось іншого: знати, що сталось в Угорщині — достеменно і без політичних містифікацій, і зрозуміти поточну ситуацію в країні. Перекладач відповів, що уряд Кадара зробить усе можливе, аби вдовольнити нас. То була третя по обіді 4 серпня. О 10:30 ночі ми прибули на безлюдний будапештський вокзал, де на нас чекала група збуджених, енергійних чоловіків, що супроводжувала нас упродовж двох тижнів і зробила все можливе, аби завадити нам скласти конкретну думку щодо ситуації.
Не встигли ми знести наші валізки, коли один з цих чоловіків (він представився перекладачем) зачитав офіційний список з нашими іменами і національностями і змусив відкликатись на нього, як у школі. Потім він запросив нас сісти в автобус. Мою увагу привернули дві деталі: кількість наших супутників (одинадцять для такої нечисленної делегації) і той факт, що всі вони представилися перекладачами попри те, що більшість з них розмовляла лише угорською. Ми перетнули місто темними, безлюдними вулицями, що їх мряка робила ще сумнішими. За мить ми в готелі «Свобода» (одному з найкращих у Будапешті) сиділи за банкетним столом, який займав усю їдальню. Дехто з них погано орудував виделкою та ножем. Їдальня із дзеркалом, великими люстрами та оббитими червоним плюшем меблями здавалася зробленою з нових речей, але зі старомодним смаком.
Під час вечері розпатланий чоловік із деякою романтичною погордою в погляді виголосив угорською промову, яку синхронно перекладали трьома мовами. То було коротке, цілком традиційне привітання, а потім ціла низка конкретних вказівок. Нам радили не виходити на вулицю, завжди мати із собою паспорт, не розмовляти з незнайомцями, віддавати ключ на рецепцію щоразу, як ми покидатимемо готель, і пам’ятати, що «в Будапешті воєнний стан, тому фотографувати заборонено». На той момент з’явилось ще семеро перекладачів. Вони безцільно ходили довкола столу, тихо перемовлялися угорською мовою, і в мене склалося враження, що вони налякані. То було не тільки моє судження. За якусь мить Моріс Мейєр нахилився до мене і сказав: «Ці люди вмирають зі страху».
Перед тим, як ми полягали спати, зібрали наші паспорти. Стомлений від подорожі, безсонний і трохи пригнічений, я спробував розгледіти шматок нічного життя міста з вікна своєї кімнати. Сірі й обдерті будівлі на проспекті Ракоці здавалися нежилими. Тьмяне вуличне освітлення, мжичка на порожній вулиці, трамвай, що проїздив, скрегочучи серед блакитних іскор — усе це разом створювало сумну атмосферу. Лягаючи спати, я звернув увагу, що на внутрішніх стінах мого номера досі виднілися сліди від снарядів. Я не міг спати, вражений думкою, що та кімната з жовтуватими портьєрами, зі старовинними меблями і сильним запахом дезінфікуючого засобу ще в жовтні була барикадою. Так закінчився мій перший вечір у Будапешті.