Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-20-8
- Переводчик: Галина Владимировна Грабовская
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)». Краткое содержание книги:
Тематика п’ятдесяти текстів «Скандалу…» багатосяжна: від політичних переворотів до «особистого Гемінґвея» Маркеса і перукаря президента, від літературщини, привидів минулого й майбутнього та розповіді про те, як пишуть романи, — і до інсайтів, феномену телепатії й таємниці містичної історії, якій він, один із найвизначніших письменників Латинської Америки, не зміг дати назви.
Попри шумний розголос, що його західні газети дали будапештським подіям, я не думав, що руйнування настільки жахливі. Дуже мало центральних будівель мають неушкоджені фасади. Згодом я дізнався, що населення Будапешта ховалося в них і чотири дні і чотири ночі чинило опір російським танкам. Радянські війська — 80 тисяч осіб, що мали наказ придушити повстання — застосували просту та ефективну тактику розміщувати танки перед будинками і руйнувати фасади. Та опір був героїчним. Діти виходили на вулиці, вилазили на танки і кидали всередину пляшки з палаючим бензином. За офіційною інформацією, у ті чотири дні було п’ять тисяч загиблих і двадцять тисяч поранених, але масштаб руйнувань дає підстави думати, що кількість жертв була значно більша. Радянський Союз не подав кількість своїх жертв.
Ранкова зоря 5 листопада встала над розгромленим містом. Країна була буквально паралізована впродовж п’яти місяців. Населення в той час виживало завдяки потягам з поставками з Радянського Союзу і народних демократій. Зараз черги не такі довгі, починають відчиняти свої двері магазини з продовольством, але мешканці Будапешта і досі страждають від наслідків катастрофи. В місцях продажу лотерейних білетів (які є джерелом прибутків режиму Кадара) і в ломбардах (які є власністю держави) черги є довшими, ніж у хлібних магазинах. Один державний чиновник говорив мені, що насправді лотерея є чимось недопустимим при соціалістичному режимі. «Але ми не можемо чинити інакше, — пояснював він. — Це щосуботи розв’язує нам проблему». Те саме відбувається з ломбардами. Я бачив перед одним із них жінку, яка стояла в черзі з дитячим візочком, наповненим кухонним начинням.
Недовіру і страх видно повсюди — як у владі, так і серед населення. Є певна кількість угорців, які до 1948 року жили за кордоном, і як самі вони, так і їхні діти розмовляють усіма мовами світу. Але поговорити з ними іноземцеві нелегко. Вони думають, що на тепер в Будапешті не може бути іноземця, який би не був запрошений офіційно, і тому не наважуються вступати з ним в розмову. Усі — на вулицях, в кав’ярнях, у тихих садах на острові Маргарита — не довіряють владі та її гостям.
Своєю чергою, влада відчуває постійну незгоду. На мурах Будапешта є грубо зроблені написи: «Прихований контрреволюціонере, бійся народної влади». Інші в жовтневій катастрофі звинувачують Імре Надя. Це офіційна нав’язлива ідея. Поки Імре Надь перебуває у вимушеному вигнанні в Румунії, уряд Кадара обмальовує стіни, видає брошури і організовує проти нього маніфестації. Однак всі люди, з якими нам вдалося поговорити — робітники, службовці, студенти і навіть деякі комуністи — чекають повернення Надя. Надвечір, обійшовши все місто, я опинився на Дунаї, перед руїнами моста Ержебет, підірваного німцями. Там був пам’ятник поетові Петефі, який від університету відділяла невеличка площа, повна квітів. Десять місяців перед цим, 28 жовтня, група студентів перетнула цю площу, на повен голос вимагаючи виведення радянських військ. Один з них виліз на пам’ятник з угорським прапором і дві години виголошував промову. Коли він спустився, увесь проспект був заповнений мешканцями Будапешта, чоловіками і жінками, які співали гімн поета Петефі під деревами, з яких осінь обірвала листя. Так почалося повстання.
За кілометр від острова Маргарита, нижче по Дунаю, є густонаселений пролетарський район, де будапештські робітники живуть і вмирають скопом. Там є закриті бари, клієнти яких споживають велетенські кухлі пива серед безперервного стрекотання кулемета, яким є бесіда угорською мовою. 28 жовтня по обіді ці люди були тут, коли дійшов поголос про те, що студенти підняли повстання. Тоді вони облишили свої кухлі з пивом, піднялися берегом Дунаю до площі поета Петефі і приєдналися до руху. Я обійшов ті бари надвечір і пересвідчився, що попри тиранію, радянську інтервенцію і позірний спокій, який панує в країні, зародок повстання і досі живий. Коли я заходив у бари, стрекотання перетворювалося на приглушений гомін. Ніхто не хотів розмовляти. Та коли люди мовчать — через страх або упередження — треба зайти в убиральню, аби знати, що вони думають. Там я знайшов те, що шукав: серед порнографічних малюнків, вже класичних у всіх нужниках світу, були написи з іменем Кадара, в анонімному, але напрочуд виразному протесті. Ці написи становлять дуже вагомі свідчення щодо угорської ситуації: «Кадар — вбивця народу», «Кадар — зрадник», «Кадар — прип’ятий пес росіян».