Гімназист і Вогняний змій
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Серия: Юрко Туряниця #2
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: а-ба-ба-га-ла-ма-га
- ISBN: 978-617-585-138-8
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Гімназист і Вогняний змій». Краткое содержание книги:
Дивні речі кояться в столиці — одна за одною горять українські історичні будівлі. Деякі сліди ведуть до Першої зразкової гімназії, яка ризикує втратити репутацію ще й через... наркотики. Восьмикласник Юрко Туряниця разом з приватним детективом Назаром Шпигом та вірним бульдогом Джентльменом знову беруться за справу. Та чи під силу звичайному гімназистові випередити злодіїв і врятувати від забуття українську історію?..
У другій книзі відомого письменника Андрія Кокотюхи знову багато карколомних подій, смертельних небезпек, драматичних непорозумінь, покинутих будинків і, звичайно ж, страхітливого вогню.
Хрясь — за спиною зачинилися двері.
Озирнувся Юрко.
Таке враження, ніби у власній гімназії в пастку потрапив.
- Туряниця? — спитав Медвідько, і не чекаючи відповіді, яку чудово знав, сказав: — Я тебе десь бачив уже. Не так давно. А в мене пам’ять професійна.
— Ви знаєте цього учня? — сухо поцікавився директор.
— Кажу — зустрічав. Тепер не здивуюся, якщо інформація підтвердиться, — поліцейський зиркнув на Андронакі. — Хлопчисько з дому тікав. Де вештався — хтозна. Батьки, аби не ходити в поліцію, найняли приватного детектива. Одного мого колишнього колегу.
— А родина ж пристойна... Ніби. Батько — людина відома, активна.
— Чорти в тихому болоті, — Медвідько говорив, наче забивав гвіздки. — Так вони вам і скажуть, директоре, на секундочку, Першої зразкової гімназії! — він багатозначно підніс пальця і покивав ним. — Ну, Юрію, сам віддаси чи обшукаємо?
— Не маєте права! — вирвалося в хлопця, і вже потім, навздогін: — А що ви шукаєте?
— Бачте, Марку Григоровичу, про права знають, — гмикнув Медвідько. — Грамотні всі стали. Добре вчаться в кращій гімназії Києва.
Зітхнувши, Андронакі підвівся. Вийшов з-за столу, заговорив рівно.
— Юрку, це — полковник поліції пан Медвідько. Він каже, що бачив тебе раніше. Я цього не знав. Це правда, що ти тікав з дому і тебе шукали?
Начуваний від Шпига про методи Медвідька, зрозумів гімназист — опиратися сенсу нема. Бо доведе, і випливе багато чого, що вони з сищиком так старанно й дотепно приховали від сторонніх. Зігравши каяття, буркнув під ніс:
— У нас різне бувало вдома.
— Але ти не заперечуєш, що ви знайомі? — тиснув Андронакі.
— Ми зустрічалися, - вичавив Юрко, намагаючись не дивитися на поліцейського.
— Гаразд. Що у вас там удома — не моя справа. Як до учня до тебе ні в кого тут досі претензій не було. Тому домовимося: зараз ти просто викладеш мені на стіл вміст рюкзака й кишень піджака, штанів, куртки. І якщо пан полковник помиляється — а я дуже хочу, аби він помилявся! — ми забудемо про цю розмову. Ти повернешся на урок. А я вибачусь перед тобою. Згода.
У чому помиляється пан полковник? — Юрко не здавався.
— Хлопче, просто зроби, як каже педагог! — Медвідько трохи підніс голос.
Закусив Юрко нижню губу.
Поклав куртку на вільний стілець.
З мовчазної згоди Андронакі виставив рюкзак па його стіл. Розкрив, хотів був вивернути вміст — та стримався від зухвалого жесту. Натомість старанно виклав по черзі всі підручники, окремо розклав ручки та олівці. Широко розкрив, аби Медвідько мав змогу зазирнути всередину. Розстебнув блискавку двох порожніх внутрішніх кишеньок. Помітивши неприховане задоволення на директорському лиці, далі вже впевненіше вивернув кишені.
Взявся за куртку.
У правій кишені рука мацнула щось, чого там ще зранку не було й не могло бути.
Завмер Юрко.
Медвідько помітив це — сильно стиснув лікоть гімназиста.
— Давай-давай. Або я сам.
— Я не знаю, — пробелькотів Юрко. — Це не моє...
— Всі ви так кажете. Ну!.. Хутко!
Потягнув гімназист знахідку, як бридкого слизького хробака — двома пальцями.
Не тримав — упустив на підлогу.
— Підніми, — почув над собою, мов у тумані.
Сил опиратися вже не мав.
Нахилився, відчувши, як зрадницькії тремтять коліна. Взяв, поклав на стіл.
Нарешті сам роздивився. Невеличкий прозорий пакетик. Усередині — маленькі круглі пігулки.
Різного кольору.
Щоки запалали — зараз знову відчув себе на підлозі серед вогню.
Розділ двадцять шостий
Тут гімназист дізнається, як воно — бути сином свого батька
Поки чекали викликаних директором батьків, сиділи мовчки.
Перед тим, щоправда, Медвідько, не торкаючись знайденого пакетика, прочитав Андронакі коротку лекцію про те, як наркотики чим далі, тим активніше зринають у школах. На перший погляд невинні таблетки викликають дуже швидке звикання. Кілька безкоштовних пригощань — і все, вже залежний. Далі платити треба. Гроші на ці «ліки» учні в батьків не попросять. Що роблять далі? Правильно, крадуть.
Директор слухав, сопів, раз по раз витирав зопрілого лоба, і тепер уже сам намагався не дивитися па Юрка. Гімназист, своєю чергою, відмовлявся розуміти, чому це відбувається саме зараз і саме з ним. А полковник наполіг, аби Андронакі подзвонив батькам — хлопець неповнолітній, далі допитувати його без їхньої згоди та присутності забороняє закон. Він, поліцейський, не має права порушувати.