Гімназист і Вогняний змій
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Серия: Юрко Туряниця #2
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: а-ба-ба-га-ла-ма-га
- ISBN: 978-617-585-138-8
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Гімназист і Вогняний змій». Краткое содержание книги:
Дивні речі кояться в столиці — одна за одною горять українські історичні будівлі. Деякі сліди ведуть до Першої зразкової гімназії, яка ризикує втратити репутацію ще й через... наркотики. Восьмикласник Юрко Туряниця разом з приватним детективом Назаром Шпигом та вірним бульдогом Джентльменом знову беруться за справу. Та чи під силу звичайному гімназистові випередити злодіїв і врятувати від забуття українську історію?..
У другій книзі відомого письменника Андрія Кокотюхи знову багато карколомних подій, смертельних небезпек, драматичних непорозумінь, покинутих будинків і, звичайно ж, страхітливого вогню.
Джентльмен висолопив язика, облизнув писок, гойднув хвостом. Сищик смикнув себе за вус сильніше, ніж зазвичай, бо скривився, завдавши собі різкого болю. Потім потер потилицю, зсунув капелюха на лоба.
Чорт його знає, — мовив нарешті. — Ото питання — всім питанням питання. Знайдемо відповідь па нього — розмотаємо клубок, я більш ніж певен. А розмотати його я мушу, — Шпигова правиця стиснулася в кулак, аж кісточки побіліли. - Тепер, Івановичу, це особисте. Пожежа, чи як його там, ще хотів мене вбити. І, що найважливіше, збирався разом зі мною вбити й тебе. Не можна, аби вбивця, якого нічого не зупиняє, далі вільно ходив по землі. Гайда, засиділися ми. Нас чекають.
Ляснувши Юрка по плечу, Шпиг кивнув головою на ірландський бар — минулого разу сищик сказав гімназистові зв’язуватися з ним через тамтешнього бармена.
Вухатого Савку.
Той був на місці, за прилавком.
Точніше, з-за барної стійки стирчали його знамениті, замалим чи не єдині на весь Київ вуха. Не просто широкі — їх мовби хтось виліпив із глини й жартома присобачив до довгастої голови. Вушні раковини нагадували квіткові бутони, що згорталися перед заходом сонця. Ще й піднімалися трохи догори, наче Савку колись приторочили за краї вух до мотузки защіпками.
Побачивши гостей, вухань роззирнувся порожнім о цій порі залом, вийшов їм назустріч, мовив хрипато:
— Захаровичу, якого дідька з собакою сюди! З дитиною — хай би вже. Але з тваринами...
— Я не дитина, — надувся Юрко.
— Виведи пса, припни десь біля входу, вертайся, — сухо звелів Шпиг, не обертаючись.
Зрозумівши, що це не обговорюється, гімназист винувато глянув на собаку, підкорився. Впоравшись із завданням, швиденько забіг назад. Застав сищика і вухатого бармена вже біля шин- квасу. Наблизився, коли вони вже почали розмову.
- Бач, - Шпиг кивнув Юркові на Савку, можуть, коли захочуть. — Потягнулася ниточка, Івановичу.
— Ви про що?
- Не буває людей без прикмет. Той, хто називає себе Павуком, таку прикмету має, хай і не очевидну. Кілька разів сказав - не жени порожняк. Чув?
- Ага. Минулого разу, коли вони зі Стрельцовим балакали — теж. Але хіба це щось дає? Фразочка поширена.
- У пас — менше, ніж на Донбасі. Типовий донецький вираз. Ще й тон різкий, говорить уривчасто, ніби хоче вдарити словом. Ось тобі й підказка, — сищик тицьнув пальцем на Савку. - Паш друг на моє прохання зранку вже поцікавився, чи не чув хто з наших спільних знайомих, київських поганців, про Павука з Донбасу.
Такий Павук справді на весь Київ один, — озвався вухань. — Рік тому втік із рідного Донбасу. А до того радісно вітав російську армію. Потім, як багато хто з місцевих бандитів, подався в найманці. А тоді зрозумів — убити можуть, бо війна. Тихцем перебрався в тил. І так жирувати почав, що розлютив навіть тамтешніх бандюків. Змушений був тікати спершу в Харків, потім — сюди.
— Справжній павук, виявляється, — пояснив Шпиг. — Таку павутину розкинув, стількох у свої сіті зловив.
- Наркотики, — вставив вухатий бармен.
-Що?
— Вони теж, — кивнув сищик, переможно випнувши при цьому груди. — Бач, як усе склалося й прояснилося. Маємо тепер зв’язок Вовн з Павуком, якого шукали й не могли знайти. Через нього гидота розходиться по школах та гімназіях. Такі, як ваша футбольна зірка, є посередниками. За це гроші платяться, самі вони не бавляться. Знову питання, чому на такс йдуть хлопчаки, в яких удома все є, батьки відомі й успішні... А, вічне воно! — Шпиг відмахнувся. — Давай до наших справ.
— Ага, давайте, давайте, — втрутився Савка, почухавши за вухом. — П’ятниця сьогодні. За годину тут почнуть збиратися постійні клієнти. Кінець робочого тижня, сам розумієш.
Відставний міліціонер потер руки.
— Ну, поїхали. Хоч Павуком себе нарече, хоч Папою Римським, прізвище й ім’я має від народження одне. Доби не мине, як я його вирахую. А далі — справа техніки. Більше він гидити не зможе, бо я йому руки повириваю, — сищик підморгнув. — Тепер почнуться відповіді. Як-як, ти кажеш, нова охоронна фірма у вашій гімназії називається?
— «Ваша Варта», — згадав Юрко.
— Дивись сюди.
Видобув Назар Шпиг телефон з кишені пальта. Налаштував інтернет. Швидко ввів у пошукову систему назву. Почекав, поки завантажиться офіційний сайт. Юрко впізнав емблему, яку бачив зранку на формі охоронця. А сищик уже ковзнув сторінкою донизу, знаходячи контактну інформацію. Показав гімназистові й бармену.
— Бачили? Співвласник — відомий нам пан Віталій Стрельцов. Хоча я підозрюю, власник він повноцінний. Послуги фірми коштують дорого. Кажеш, Стрельцов добре знайомий із паном Раєвським, вітчимом твоєї подруги?