Гімназист і Вогняний змій
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Серия: Юрко Туряниця #2
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: а-ба-ба-га-ла-ма-га
- ISBN: 978-617-585-138-8
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Гімназист і Вогняний змій». Краткое содержание книги:
Дивні речі кояться в столиці — одна за одною горять українські історичні будівлі. Деякі сліди ведуть до Першої зразкової гімназії, яка ризикує втратити репутацію ще й через... наркотики. Восьмикласник Юрко Туряниця разом з приватним детективом Назаром Шпигом та вірним бульдогом Джентльменом знову беруться за справу. Та чи під силу звичайному гімназистові випередити злодіїв і врятувати від забуття українську історію?..
У другій книзі відомого письменника Андрія Кокотюхи знову багато карколомних подій, смертельних небезпек, драматичних непорозумінь, покинутих будинків і, звичайно ж, страхітливого вогню.
І в русі спробував смикнути обома руками ще раз.
Є!
Підпалений скотч уже тлів разом з одягом. На щастя, вогонь не встиг зачепити рукави. Труснувши кистями, Юрко негайно схопив краї стрічки, яка закривала рота, за обидва кінці, ривком зірвав, заволав — довкола губ заболіло навіть більше. Ще не зовсім отямившись, діючи машинально, на куражі, гімназист подмухав на руки, навіть спробував плюнути. Слини не вичавив, у роті було сухо.
Побачивши, що Шпиг завмер, оточений вогняним колом, й уважно стежить за його рухами, Юрко хрипко вигукнув:
— Зараз! Я зараз! — потому заходився здирати пальцями скотч із ніг.
Ех, ножика б якого... Чи знову припалити... Ні, більше гратися з вогнем Юрко Туряниця не хотів.
Шпиг вкотре заворочався, марно намагаючись щось кричати.
Пута погано піддавалися, рукам гімназиста бракувало справжньої сили.
Аж раптом радше відчув, ніж побачив — в охопленій вогнем кімнаті вони з сищиком не самі. Тінь ступила у дверний отвір, завмерла, відразу набувши ознак людської постаті. Це Пожежа повернувся, аби переконатися, що його жертви точно не виберуться звідси живими. Іншого Юрко зараз не припускав, заволав, розуміючи: навряд налякає ворога, тим паче - прожене:
— Назад! Назад! Уб’ю!
Постать посунула вперед, обходячи вогняні смуга, рухалася до безпорадного Шпига. На ходу рука ковзнула в кишеню куртки, виринула. Зараз світла вистачало, аби Юрко побачив лезо, що вистрибнуло зі стиснутого кулака.
— Ні! — загорлав, відразу закашлявшись. — Ні! Ні! Ні!
Але враз просто на його переляканих очах почали коїтися дуже дивні речі.
Наблизившись до сищика, який звивався вужем, чоловік присів, потім — став на одне коліно, двома сильними рухами розтяв пута на ногах Шпига. Той відразу спробував хвицнути. Чоловік легко ухилився, за тим штовхнув сищика в бік, змушуючи розвернутися. Він підкорився, і за мить руки теж були звільнені.
Це не Пожежа!
Юрко завмер, тепер уже остаточно в цьому переконуючись. Несподіваний рятівник має менший зріст і трохи вужчі плечі. Лице закривала не балаклава, а чорна хустка з зображенням черепа. Краї чорної шапочки сягали очей.
— Ти хто? — гукнув гімназист.
Рятівник не зважав на нього. Кинув ніж на підлогу перед Шпигом, розвернувся й швидко, великими стрибками побіг геть. Сищик тим часом устиг підвестися, втримався на ногах, потім підхопив ножика. Оббіг вогняний струмочок, дістався Юрка, спритно завершив те, чого той не міг зробити сам — перерізав липкі міцні кайданки. Згріб за карк, поволік до виходу.
Коли вибігали, безжальний вогонь уже щільно охопив стіни й лизькав стелю.
Там, де лежали вони, теж запалало.
Оговталися в сусідньому дворі.
— Якого чорта! — хрипко видихнув Шпиг, замахнувшись для удару.
Вдарив би по шиї, аби Юрко вчасно не пірнув під руку, потому відскочив на безпечну відстань.
— Ми так не домовлялися!
— Я з тобою, Івановичу, взагалі ні про що не домовлявся! Ну, точно не про те, що ти втечеш з дому серед ночі, аби тебе спалили живцем!
— Вас теж могли спалити!
— Це вже моя справа!
— Ні! Наша спільна!
Відставний міліціонер перевів подих, помовчав, поволі заспокоюючись.
- Хто б він не був, Павук чи як там ще себе назве, прорахував він тебе.
— Але я його в очі не бачив!
— З ким говорив?
— Так, Вова Нещерет! Я вже подумав про це! Йому ідею підкинув! А в Павука спільник же в нашій гімназії!
— Ось тепер ми з тобою його знаємо.
— У Вови значок є! Завжди був! Я сам бачив!
— Чорт із ним, зі значком! Про це окремо подумаю.
— А записка? Мені ж її хтось підкинув! Вова, гордість гімназійного футболу? Ясно, що такий поза підозрою. Але виходить. Нещерет попередив, що я догрався? Як це розуміти — я мав повестися на таке, прийти сюди вночі? Чи навпаки — злякатися, заховатися вдома, ще й вас застерегти?
Шпиг замислено смикнув себе за вус.
Нас щойно хтось врятував. Нова загадка, — сказав уже не так голосно. — Мене підстерегли, вдарили по голові — тут моя провина. Не доглядів, втрачаю хватку. Міг би згоріти, ось і кара зате, що розслабився. З тобою, Івановичу, трохи складніше. Тут Павук чекав на мене — але навряд на тебе. Ти впав, як сніг на голову. Вирішив знищити нас обох відразу, і за не він мені ще відповість, — сищик стиснув кулаки. — Та давай спочатку, напарнику. Якби ти не прийшов, лишився б жити. Полював Павук на мене, а не на тебе. Чи знає про те Стрельцов, не важливо зараз. Думаю, він би подякував. Ну, скажімо так, точно б не плакав за мною. Згоден?
— Згоден.