Гімназист і Вогняний змій
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Серия: Юрко Туряниця #2
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: а-ба-ба-га-ла-ма-га
- ISBN: 978-617-585-138-8
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Гімназист і Вогняний змій». Краткое содержание книги:
Дивні речі кояться в столиці — одна за одною горять українські історичні будівлі. Деякі сліди ведуть до Першої зразкової гімназії, яка ризикує втратити репутацію ще й через... наркотики. Восьмикласник Юрко Туряниця разом з приватним детективом Назаром Шпигом та вірним бульдогом Джентльменом знову беруться за справу. Та чи під силу звичайному гімназистові випередити злодіїв і врятувати від забуття українську історію?..
У другій книзі відомого письменника Андрія Кокотюхи знову багато карколомних подій, смертельних небезпек, драматичних непорозумінь, покинутих будинків і, звичайно ж, страхітливого вогню.
— Що таке, тату? — Юрко зробив круглі очі.
— Поки ми спали, сину, ті падлюки пустили чергового червоного півня!
Вогняного Змія, подумки виправив гімназист, а вголос вигукнув:
— Та ти що! Ще один старий будинок спалили? Так попереджали ж відомі люди! Весь Інтернету перепостах! Цілий Фейсбук!
Як бачиш, не працює, — розвів руками тато. — Нічого, сьогодні я витрачу на це свій час. Хочеш зробити добре — зроби сам. У мене є до кого піти! Я знаю, в які двері стукати!
Юрко мудро відступив до ванної кімнати і вмивався холодною водою трохи довше, ніж завжди. Купаючи в ній обличчя, змиваючи залишки нічної пригоди, остаточно прийшов до тями. Коли привів себе в порядок, вдягнувся й повернувся на кухню снідати, тато вже трохи заспокоївся, стояв біля вікна з кавою у руках і говорив з кимось телефоном, домовляючись про зустріч у мерії.
Сподіваючись, що після цього нарешті справа не піде самопливом, й нічна жертва бодай буде не марною, Юрко підхопив рюкзак й встиг вийти з дому раніше за інших. Це дозволило взяти куртку з шафи, поки батьки ще товклися на кухні. Хоч вона майже не віддавала димом, усе одно не хотілося, аби відчулося навіть оте майже. Гімназист сподівався: поки дійде до метро й потім повернеться назад, та ще й поки куртка повисить серед чужого одягу в гардеробі, навіть дрібка підступного запаху остаточно зникне.
Перечитавши багато детективів, самому можна навчитися замітати сліди. Навіть якщо не скоїв жодного злочину.
Сьогоднішній день не обіцяв нічого складного. Остання п’ятниця жовтня, кінець першої чверті. З понеділка — тиждень канікул. З одного боку, це добре. Проте з іншого, якщо враховувати не доведену до кінця справу — не дуже. Адже слід Павукового спільника тепер втратиться, бо шукати його серед інших учнів складно, коли в гімназії нема навчання. Але принаймні матиме час на роздуми та маневри.
З цією думкою Юрко переступив поріг гімназії — одразу впало в очі нове. Не охоронець, ДО їхніх змін він, як і всі інші учні, звик давно. Молодий міцний чоловік біля входу мав форму іншого крою та фасону. А головне — емблему іншої фірми.
Отак за кілька днів узяли й поміняли.
Побачити напис можна було здалеку. Літери на довгастій, у формі щита, емблемі були досить великими, їх одразу можна було помітити. Не треба спеціально придивлятися, аби прочитати: «Ваша Варта».
Не знаючи поки, що означає така заміна, і не надто цим переймаючись, Юрко поквапився до класу. Біля дверей наткнувся на Шпалу, котрий гриз яблуко, пригальмував, запитав:
— Слухай, тут Вова не крутився вчора?
— Здоров, — буркнув той з набитим ротом.
А, привіт. Так був тут Вова чи ні?
— Який Вова? Нещерет?
— Ага.
Шпала ковтнув.
— Що він забув тут? Хоч учора, хоч коли.
Ну... — Юрко швидко вигадав версію, - Міг тебе шукати... Наприклад. Ги ж ніби хотів, аби Вова взяв тебе в команду чи що там...
— А ти сам чув — він не хоче, — Шпала знову відкусив від яблука, далі буркнув уже з повним ротом: - Тобі він треба?
— Та ні...
Підозрював Юрко - то Вова підкинув записку. Але розпитувати отак, з наскоку — справді верх необережності. Вирішивши перечекати трохи й далі діяти розважливіше, кивнув Шпалі, зайшов, сів на своє місце й, намагаючись переключитися, почав готуватися до уроку. Хоча в останній день перед канікулами нічого особливого не спитають.
І добре.
Можна зосередитись на своєму.
Урок не встиг початися, як у двері постукали, і в клас зазирнув той самий новий охоронець.
— Вибачаюсь, — кахикнув, впіймавши запитальний погляд учительки літератури. — Туряниця Юрій, є такий?
-Є.
Підвівся Юрко, тепер уже — під не менш цікавими поглядами інших разом з учителькою.
— Директор просить до себе в кабінет. І речі, каже, треба взяти.
— Щось сталося? — запитала вчителька.
— Просили зайти й провести, — охоронець знизав плечима.
Ніколи не було такого раніше. Підозрюючи щось лихе й насилу стримуючи тремтіння від морозу, що раптом пробіг спиною, Юрко склав рюкзак і вийшов, намагаючись не озиратися. Отак з уроку його смикали не часто, буденного в ньому нема нічого. Тож він передчував неприємності, хоч і не міг вирахувати, звідки саме.
— Куртка в гардеробі? — спитав охоронець, коли вони вийшли в коридор, і, не чекаючи на відповідь, мовив: — Захопи з собою.
А ось це зовсім перестало подобатись.
Проте гімназист й далі тримався спокійно, так, ніби йти до директора з речами — справа для нього звична. Але навіть удаваний спокій здимів, щойно Юрко зайшов у кабінет до Андронакі й побачив там полковника поліції Медвідька. Директор як сидів за столом, так і лишився сидіти. А поліцейський, покректавши, підвівся, ступив назустріч Юркові. Той мимоволі зробив крок назад.