Без крові. Така історія

Саме перед тим, як вимкнули світло, Ультімо зауважив, як у передньому ряду, вибачаючись на кожному кроці і приємно посміхаючись, помаленьку просувалася постать жінки, гарнішої за яку він ще в житті не бачив. Для неї тримали місце, яке знаходилось якраз перед ним. Вона підійшла і через ту ж таки золоту тінь, перш ніж привітатися з чоловіком, що на неї чекав, на мить задивилася на того хлопчика: не знати чому, та вона, ледь прихиливши голову, привіталася з ним. Ультімо відчув, як тієї ж миті йому звідусіль відлила кров. Вона повернулася і сіла. Ультімо не міг не зауважити, яким уміло-витонченим жестом вона відкинула светр на бильце крісла. На ній була одна з тих суконь з відкритими плечима і шиєю, про які в його селі знали лише з чуток. Цікаво, на чому ж вона трималася, якщо не було жодної шлейки. Ультімо не посмів зізнатися собі, що трималася вона лише на грудях, що були там, з того боку, але він про це подумав. Тож ковтати йому стало трохи важко. Хлопець спробував роззирнутися навкруги, щоб знизити напругу, але її оголена через зібране на потилиці волосся, досконала, ніжна шия так і вабила погляд. Сліпуче сяяння притьмарювали лише кілька прядок, що вона випустила із зачіски для краси. Ультімо відчув легеньке тепло, яким відповіла б її шкіра, якщо ніжно припасти до неї губами в цілунку. Тому він навіть не помітив, як потухло світло і не почув шаленого галасу, який зчинився від аплодисментів схвильованої публіки. І, на відміну від усіх інших, не підняв очей на полотно, принесене Бортолацці, на якому вирували несподівані світи. Ультімо й далі вдивлявся в темну постать на фоні екрану: він вів поглядом від правого вуха дівчини до шиї, потім повільно проводив очима вздовж плечей, обводив їх поглядом і опускав очі вниз до ліктя, де його погляд зникав у темряві. Так, це було справді «болісно вражаюче» видіння, і вперше в житті Ультімо дізнався, яким нестерпно сильним може бути бажання, викликане жіночім тілом. Пізнання цього ошелешило хлопця. Можливо, саме тому, оглядаючи ту бездоганну постать, він почав, так би мовити, оголювати цей образ, знімаючи з дівчини все те, що робило її, власне, жінкою, доходячи до ще більш таємничої краси, де обриси стають рівними, а тіло — неначе вирізьблене непевною рукою на блідому екрані. Від цього йому ставало спокійніше, бо він уже бачив таку красу. Жіночий образ відступив, поступаючись місцем іншому довершеному образу, — він знову і знову споглядав невинні обриси і вирізьблену постать, аж допоки вона не перетворилася на траєкторію, потім на розмітку, і, врешті, — на шлях.