Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор
- Автор: Конквест Роберт
- Год: 1993
- Язык: украинский
- ISBN: 5-325-00461-1
- Жанр: История
Электронная книга - «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор». Краткое содержание книги:
«Жнива скорботи» — переконлива спроба відтворити для широкого загалу якомога повнішу картину цієї трагедії. Автор книжки — один із найвідоміших західних дослідників радянської історії Роберт Конквест — написав її тоді, коли не тільки в колишньому СРСР, а й багатьма на Заході не визнавався навіть самий факт голодомору.
Оригінал електронної версії книги знаходиться за адресою http://zhnyva33.narod.ru
Справа ще більше заплутувалася, коли доходило до середняків, бо їх, крім усього іншого, ще й намагалися розділити на «слабких» і «заможних». За спільний критерій, який відрізняв цих обох від бідняка, слугувала наявність в їхньому господарстві (а це було, як ми вже підкреслювали, предметом контроверзи в партії) коня. Отже, поділ між середняком і куркулем у більшості визначень залежав від трактування останнього як такого, що експлуатував наймитів, тобто виглядав в очах обмежених класовим підходом партійців чимось на зразок капіталіста. Проте середняки й навіть незаможники теж могли наймати робітників. І справді, під час боротьби з «лівою» опозицією представники відділу агітації й пропаганди ЦК ВКП(б) заявляли, що «значний відсоток у наймі робітників припадає на долю господарств середніх селян».
Аби хоч якось розібратися в цьому дефініційному безладді, почали застосовувати й інші критерії, — наприклад, розмір ділянки орної землі. Однак великі господарства нерідко належали багатолюдним родинам, визначеним як бездоганно середняцькі, а власник меншого господарства міг мати значно більше статків, торгувати хлібом, орендувати в когось сільськогосподарський реманент і робочу худобу тощо. Все це якраз і було ще одним — до речі, «основним» — критерієм «куркуля» (щоправда, деякі теоретики вважали: оренда неживого й живого інвентаря свідчила радніше про «комерційні», ніж «класові» контакти селян).
Згадаємо і про спроби визначення «куркуля» за таким критерієм, як володіння худобою. Але той, кого відносили до середняків через те, що він не користувався працею наймитів і мало займався торгівлею, все ж міг тримати кілька корів і коней (у випадку, якщо його родина була аж надто чисельною).
Як бачимо, всі вправляння навколо окреслення чітких ознак різних соціальних груп селянства успіху не мали. Справа ускладнювалася, зокрема, й недосконалістю системи збирання статистичних даних. Так, уже згадуваний економіст Л. Кріцман (співробітник аграрної секції Комуністичної академії) підкреслював: «Наші статистичні матеріали, на жаль, погано пристосовані до таких досить заплутаних дослідів» (цит. за М. Левіним). Інший тогочасний радянський автор — П. Лященко зауважував у своїй праці «История народного хозяйства СССР» (вийшла друком посмертно — в 1956 р.): «Ми не маємо статистичних даних, хай би навіть неповних або приблизних, щодо еволюції класової структури радянського села за будь-який конкретний період». Західний дослідник М. Левін у своїй англомовній праці «Російське селянство і радянська влада: Дослідження колективізації» (Лондон, 1968) навів лише чотири великі підрахунки (здійснені в СРСР у 1925–1928 рр.) кількості осіб, що входили до кожної селянської категорії, і принагідне докинув, що він особисто міг би дати на десяток більше таких підрахунків, відмінних від радянських як за категорійними критеріями, так і за результатами.
Слід особливо наголосити на такому моменті: навіть після розподілення селян за категоріями наймити, як і завжди, були неспроможні відіграти роль надійної опори радянської влади на селі. Лише чверть із них — тобто приблизно 2,8–3 млн чоловік — були членами державної профспілки сільськогосподарських робітників (до речі: на думку комуністів, само по собі це членство мало що важило). А за повідомленням Молотова на XV з'їзді ВКП(б), на кінець 1927 р. лише 14 тис. найманих сільськогосподарських робітників перебували в лавах компартії. Таким чином, влада не могла цілком покладатися на представників цієї категорії, а ті, у свою чергу, вважали, що держава обходила це увагою.
Взагалі становище сільської бідноти можна сміливо назвати парадоксальним. Скажімо, коли наймит заможнішав, він автоматично переходив до іншої соціальної групи, на яку партія дивилася із сумнівом, а то й із відвертою підозрою. А з іншого боку, якщо він не користувався з наданих йому офіційних привілеїв і не поліпшував економічних умов свого життя, його зневажало місцеве керівництво. Так, журнал «Большевик» (1929. № 2) згадував про партійців, котрі відмовлялися навіть спілкуватися із сільськими бідняками, бо, мовляв, «всі вони — п'яниці». А в часописі «На аграрном фронте» (1928. № 1) висловлювалася така думка: «Чого ми можемо навчитися від незаможних селян, якщо вони нездатні самі зварити собі борщу?»