Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор
- Автор: Конквест Роберт
- Год: 1993
- Язык: украинский
- ISBN: 5-325-00461-1
- Жанр: История
Электронная книга - «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор». Краткое содержание книги:
«Жнива скорботи» — переконлива спроба відтворити для широкого загалу якомога повнішу картину цієї трагедії. Автор книжки — один із найвідоміших західних дослідників радянської історії Роберт Конквест — написав її тоді, коли не тільки в колишньому СРСР, а й багатьма на Заході не визнавався навіть самий факт голодомору.
Оригінал електронної версії книги знаходиться за адресою http://zhnyva33.narod.ru
Та попри всю цю невизначеність — і попри навіть те, що офіційний журнал «Большевик» фактично запропонував узагалі відмовитися від терміна «куркуль», — на останнього в цілковитій відповідності до поглядів партії на селянство вже міцно було начеплено ярлик «класового ворога». Справа тепер стояла за підрахуванням його кількості. Але й тут, мабуть, годі було сподіватися на якусь певність і ясність, бо цифрові дані щодо «куркулів» дуже різнилися між собою. В 1924 р. радянська дослідниця Хрящева писала: «Треба визнати, значно заокруглюючи цифри, що “куркульська експлуатація” становить 2–3 %, але, по суті, ця експлуатація не має чіткого класового характеру». В 1927–1929 рр. приблизні підрахунки чисельності «куркулів» коливалися в межах 3,7–5 % від складу всього селянства (один відсоток дорівнював 1,25 млн чоловік). На XV з'їзді ВКП(б) Молотов прийняв цифру 3,7 %, однак зауважив при цьому, що з'ясувати точну чисельність куркулів є «майже неможливим завданням». Статистичний довідник СРСР за 1928 р., дані з якого часто використовувало політичне керівництво (незважаючи на те, що в рамках звичайного економічного аналізу цей довідник уживав «чужий» термін «підприємець»), визначає частку куркульських господарств у розмірі 3,9 % (або 5,9 % всього сільського населення), диференціюючи їх на таких, хто:
а) володіє засобами виробництва загальною вартістю більш ніж 1600 крб, а також орендує додаткові засоби виробництва чи винаймовує робітників понад 50 днів на рік;
б) володіє засобами виробництва загальною вартістю більш ніж 800 крб і винаймовує робітників понад 75 днів на рік;
в) володіє засобами виробництва загальною вартістю більш ніж 400 крб і винаймовує робітників понад 15 днів на рік.
Варто, мабуть, зауважити для тих, хто уявляє собі «куркуля» як дуже багатого експлуататора, що в 1927 р. найзаможніші селяни тримали тільки по дві-три корови й володіли приблизно десятьма гектарами орної землі на родину (у складі пересічно сім чоловік), а найбагатша селянська група одержувала лише на 50–56 % більше прибутку на душу населення, ніж найбідніша (за Ю. Арутюняном і Н. Ясним).
Однак головним на цьому етапі було інше: становлячи З—5 % селянських господарств, «куркулі» разом із тим вирощували до 20 % усього хліба. Зрозуміло, партія не могла із цим примиритися і якраз у розпалі непу відчула потребу економічного «вгамування» «класового ворога». Але й до цього вона ніколи не минала жодної можливості наголосити: з огляду на піднесення економічної сили куркуля вкрай необхідно повсякчас зміцнювати спрямовану проти нього спілку (як тоді казали — «змичку») пролетаріату й найбіднішого селянства. Залишалася «дрібниця»: дати визначення незаможного селянина. Як і у випадку з куркулем, це виявилося дуже непростою справою.
Клопоту завдавала навіть така проста з точки зору марксистської доктрини категорія, як «сільськогосподарські наймані робітники». 63 % із них мали власні господарства, а близько 20 % — навіть живий інвентар, їх частіше наймали на поденну, ніж на сезонну чи річну роботу, а тому їх було важко відрізнити від «незаможних селян» (або членів їхніх родин), котрі так само могли час від часу працювати в когось за плату. Тож незаможника іноді визначали як хлібороба — власника невеликої ділянки землі (але безкінного), який іноді працював на стороні. За іншим визначенням, що його дав економіст Струмілін, незаможник мав господарство, прибуток з котрого не перевищував пересічної зарплати сільськогосподарського робітника. Пропонувалися й такі дефініції, за якими припускалося, що бідняк міг тримати коня.