Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор

Поки що стосовно нових хазяїв не вживали будь-яких серйозних заходів. Порівняно з ранішими й пізнішими часами репресивні акції висвітлюваного періоду трималися на мінімальному — певна річ, за «радянськими мірками» — рівні. Почали навіть амністувати селянських «бунтівників». Так, Г. Петровський у березні 1922 р. особисто засвідчив у Лохвиці (Полтавщина) капітуляцію 126 повстанців, котрі вирішили скласти зброю у відповідь на оголошену амністію (сімома роками пізніше всі вони загинули під час наростання нової хвилі терору).

Зрозуміло, така мирна, майже ідилічна картина не могла зберігатися довго, — надто вже вона суперечила марксистській ідеології. За висловом одного з тодішніх московських спостерігачів, «партія, особливо на низовому рівні, була інстинктивно, напівсвідомо вороже настроєна до непу». Виховані на чітких інструкціях 1918–1921 рр., сільські активісти були, зрозуміло, спантеличені й невдоволені перемир'ям із середняком і навіть «куркулем». Більше того, вони й тепер нерідко діяли згідно з уявленнями часів воєнного комунізму. А про ці уявлення ми можемо судити зі слів відомого партійного діяча М. Хатаєвича, який ще в 1924 р. відзначав поширене в селянському середовищі як, до речі, і в самій партії) переконання: «Досить бути тільки членом партійного осередку, щоб здійснювати самовільні реквізиції, арешти чи конфіскації, без будь-яких спеціальних повноважень від відповідних урядових органів… Важко було сказати, де кінчався партійний осередок і починалися трибунали, міліцейські наскоки або наїзди земельних комісій». Тож не дивно, що, за словами М. Левіна, ставлення селян «до радянського режиму ніколи не було прихильним, за винятком хіба що бідняків, і то лише в певні періоди». Інші соціальні шари теж за можливості використовували ситуацію у своїх інтересах. Наприклад, у Сибіру в 1925–1926 рр. на основі звернень, підписаних кількома тисячами осіб, виник навіть спільний рух «куркулів» за створення власної партії «Селянська спілка».