Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор
- Автор: Конквест Роберт
- Год: 1993
- Язык: украинский
- ISBN: 5-325-00461-1
- Жанр: История
Электронная книга - «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор». Краткое содержание книги:
«Жнива скорботи» — переконлива спроба відтворити для широкого загалу якомога повнішу картину цієї трагедії. Автор книжки — один із найвідоміших західних дослідників радянської історії Роберт Конквест — написав її тоді, коли не тільки в колишньому СРСР, а й багатьма на Заході не визнавався навіть самий факт голодомору.
Оригінал електронної версії книги знаходиться за адресою http://zhnyva33.narod.ru
Однодумець Скрипника, письменник-комуніст Микола Хвильовий, прямо писав у 1926 р. у «Вістях Всеукраїнського Центрального Комітету робітничих, селянських і червоноармійських депутатів» (№ 3): «Українська економіка не є російською й не може бути такою, хоча б через те, що українська культура, яка походить із економічної структури і, в свою чергу, впливає на неї, має характеристичні форми та риси… Одне слово, союз лишається союзом, а Україна — незалежною державою». Так само відповідальний за українське політичне виховання Михайло Волобуєв нарікав: Україна досі зазнає економічної експлуатації через застосування центром фіскальних методів, уживаних ще в царській Росії.
Проукраїнські настрої в КП(б)У підтримала група українських діячів — євреїв за національністю (Кулик, Ліфшиць, Гуревич і Равич-Черкаський). Останній критикував російських комуністів, які, на його погляд, «вважають, що Українська СРР і Комуністична партія України — це фіктивні поняття або просто гра в незалежність. У найліпшому разі вони (російські комуністи — Ред.) погоджуються, що в період боротьби проти націоналістичної Центральної Ради та Директорії компартія та радянський уряд повинні були прикраситися захисними національними кольорами й кольорами самостійності. Тепер же, коли радянський уряд на Україні міцно вкорінився, вони гадають, що роль Української СРР та КП України скінчилася».
На противагу таким заявам ортодоксально настроєні члени партії застерігали щодо «розкольницьких впливів» із боку «націоналістичних ухилів». А Сталін тим часом обрав середній курс — аж поки не придушив Бухаріна та його прихильників і поки боротьба проти селянства не постала на порядку денному як найнагальніша проблема.
У липні 1928 р. Кагановича, який у національному питанні принаймні виявляв відносну тактовність, відкликали до Москви. Сталін, на думку Бухаріна, «купив українців усуненням Кагановича з України». Сам Сталін згадував про вимоги українських діячів, щоб Кагановича замінили Гриньком або Чубарем, однак новим першим секретарем ЦК КП(б)У став поляк Станіслав Косіор, а Чубар обійняв посаду голови РНК.
Таким чином, центр ясно бачив, що українська партійна інтелігенція все ще не «вгамувалася», а місцева влада так і не спромоглася завоювати прихильність села (в 1926 р., за словами Затонського, українські селяни цуралися всіх пов'язаних із режимом, — навіть, скажімо, «сількорів»). Значною мірою з огляду на все це партія вирішила й надалі підтримувати в Україні комнезами, вже ліквідовані в інших місцях. У 1925 р. ці комітети були позбавлені більшої частини своїх функцій, але в 1927–1928 рр. знову одержали їх, ще й укупі із спеціальним повноваженням «виявляти надлишки хліба» (своєрідний передвісник методів тих недалеких уже часів, коли Сталін домігся абсолютної особистої влади й розпочав справжню війну проти селянства).
ЧАСТИНА II Удар по селянству
5. Колізії 1928–1929 рр
На початку 1928 р. в СРСР вибухнула зернова криза — або, радніше, те, що під цим розуміло тогочасне керівництво. По суті ж це було не чим іншим, як тимчасовою втратою рівноваги на хлібному ринку. За допомогою нормальних заходів становище легко можна було виправити. Але знову ж таки притаманне комуністам недовір'я (або просто нерозуміння) до ринкової системи й наслідки некомпетентної політики цін викликали щось подібне до паніки.
Дошкуляли й реальні проблеми. Так, на початок 1928 р. експорт хліба фактично припинився. Напередодні першої світової війни половина зернової продукції надходила від поміщиків і «куркульських» господарств. Вони вирощували понад 71 % хліба на ринок та експорт. У 1927 р. селяни володіли 314 млн га угідь супроти 210 млн перед революцією, а кількість господарств зросла від 16 млн до 25 млн; селянин (не куркуль), який напередодні війни вирощував 50 % хліба і споживав 60 % своєї продукції, тепер відповідно вирощував 85 % і споживав 80 %. Перед державою стояла проблема: як одержати це зерно? Проблема дуже делікатна, бо, як заявив ветеран партії Г. Сокольников на XV з'їзді ВКП(б), «ми не повинні думати, що зернові запаси селян — це ознака якоїсь куркульської війни проти пролетарської економічної системи й що ми повинні розпочати кампанію, щоб забрати їх. Якщо ми це зробимо, це означатиме лише повернення до реквізицій».
Справі б могли зарадити правильне використання ринкових і фінансових заходів, а також певна міра обачливості. Однак комуністам бракувало і першого, і другого. Згідно з одним із авторів, загалом прихильним до режиму, «політика радянського уряду, який кожного року робив ставку на те, що цьогорічний урожай буде добрий, була відверто нереалістичною» (цит. за Р. Девісом). Словом, «режим поняття не мав, куди він прямує; рішенням, що їх він ухвалював, бракувало чіткості, й вони лише підривали сільське господарство» (за М. Левіним). На XV з'їзді ВКП(б) теж говорилося про це. Так, Камінський засуджував «коливання та непевність у цінах сільськогосподарської продукції», а як приклад навів офіційно встановлені ціни на льон, котрі змінювалися п'ять разів протягом двох років.