Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор
- Автор: Конквест Роберт
- Год: 1993
- Язык: украинский
- ISBN: 5-325-00461-1
- Жанр: История
Электронная книга - «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор». Краткое содержание книги:
«Жнива скорботи» — переконлива спроба відтворити для широкого загалу якомога повнішу картину цієї трагедії. Автор книжки — один із найвідоміших західних дослідників радянської історії Роберт Конквест — написав її тоді, коли не тільки в колишньому СРСР, а й багатьма на Заході не визнавався навіть самий факт голодомору.
Оригінал електронної версії книги знаходиться за адресою http://zhnyva33.narod.ru
З огляду на все сказане поступки комуністів, зроблені в 1921 р., можна було виправдати тільки в одному випадку: якщо вони реально допомагали партії втримати владу. У свою ж чергу, утримання реальної влади можна було виправдати в очах партійних мас тільки тоді, коли правляча партія скористалася б із найпершої ж можливості для переходу до побудови ладу, приписаного марксистською доктриною (яка вважалася рушійною силою всіх перетворень). І передусім треба було знищити класи, котрі, за марксизмом, заступали шлях до нового суспільства. Певна річ, аграрний сектор мав першим відчути на собі наслідки такого експерименту.
За відвертим визнанням Леніна, комуністи, по суті, мало розумілися на економічній реальності. Це треба неодмінно пам'ятати при розгляді політики радянської влади на селі. Насамперед згадаємо про знамениту тезу щодо «кризи ножиць», уперше висловлену на XII з'їзді РКП(б) у 1923 р. За «ножиці» правили дві лінії на діаграмі, що розходилися в різні боки; одна з них ілюструвала постійне зростання цін на промислові товари, а інша — надзвичайно низькі ціни на продукцію селянського виробництва. Ця «криза» була недовготривалим явищем, спричиненим загальною розрухою й відсутністю зернових резервів, а конкретною причиною її виникнення послужили штучне завищення урядом цін на промислові товари й відповідне заниження цін на сільськогосподарські продукти. Відразу ж після виправлення такого становища «криза» зникла, однак устигла засвідчити неадекватну поведінку й нетерпіння влади в питанні про ринкові відносини, що їх вона не тільки зневажала, а й неправильно розуміла. Як тільки товарно-грошова ситуація ставала загрозливою (чи принаймні так здавалося партійній верхівці), тут же з'являлися ці ознаки надмірної стурбованості, нетерплячки, й уряд терміново розпочинав пошуки шляхів виведення ринкового механізму на рівень, необхідний для збалансування народного господарства.
Все ж, попри таку неврівноваженість, були зроблені й перші спроби оздоровлення економіки. Відомий тогочасний радянський економіст Громан зауважував: «Період 1922–1923 років був першим нормальним роком господарського життя після восьми ненормальних років». Структура цін ще перебувала в незадовільному стані, та в цілому вже спостерігалося явне поліпшення, — виключно завдяки відновленню ринкових відносин і збереженню селян як власників. Земельний кодекс 1922 р. підтверджував: земля є власністю держави, але й гарантував довічне спадкове володіння нею тим, хто її обробляв. Кодекс навіть перейняв столипінські ідеї злиття селянських «смуг», і в деяких місцях знову почали виникати нові одноосібні господарства (ферми). Отже, фактично визнавалися три форми власності на землю: кооперативна (в 1920 р. охоплювала тільки 1–2 % усіх господарств); приватна, яка передбачала, зокрема, існування ферм столипінського типу; громадська (під контролем громад у традиційному розумінні). На початку 1925 р. уряд скасував обмеження на використання найманої робочої сили.
Наслідки всіх цих заходів просто приголомшували. За офіційними повідомленнями, обсяг валового сільськогосподарського продукту в 1925–1926 рр. досягнув передвоєнного рівня. Річне виробництво зерна зросло від 57,7 млн т у 1922–1925 рр. до 73,5 млн т у 1926–1929 (хоч ніколи так і не зрівнялося з показниками довоєнних часів, — особливо в Україні й на Північному Кавказі).
За словами генерала Григоренка (у висвітлюваний період він працював у батьківському господарстві), це відродження було б неможливим без праці «людей зруйнованого села, що орали землю коровами або впрягалися до плуга».
Таким чином, як і передбачав Ленін, плануючи неп, вільне функціонування одноосібних господарств забезпечило піднесення добробуту найхазяйновитіших селян. Страховище-«куркуль» знову підвів голову. Однак навіть серед радянських дослідників цієї проблеми не було згоди стосовно питання: хто ж вони такі, ці нові «куркулі»? На думку одних, то були старі «куркулі», що на деякий час причаїлися, а тепер спливли на поверхню. Інші ж убачали в них новий шар, сформований із колишніх середняків і незаможників, котрі використали сприятливі умови для особистого збагачення. Поза всяким сумнівом, обидві точки зору мали під собою певні підстави. Крім того, слід ураховувати ще й такий момент. Як незабаром стало зрозуміло, чималу кількість із нових заможних селян становили особи, які свого часу покинули село й під час громадянської війни перебували в лавах більшовицької армії або в червоних партизанах. Вони нерідко виявляли виняткову ініціативу, легко сприймали незнайоме для них життя й незнайомі ідеї. Отже, ці колишні вояки могли швидко зорієнтуватися в будь-якій новій ситуації. До того ж, користуючись репутацією «борців за радянську владу», вони чинили тиск на місцевих урядовців, щоб добитися для себе певних послаблень (скажімо, зменшити розмір оподаткування свого господарства).