Чотири танкісти і пес – 2
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #2
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 2». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
– Корову віддали, а за кіньми будемо їхати. Я б подивився, що там за стіною в цій клуні, а потім наздогнав би.
– Почекайте, – урвав Густлік, зліз з танка і підступив до Черешняка. – Чим же ти отой кабель різав?
Томаш мовчки дістав з кишені садівницький ніж і простяг Густлікові. Ненароком витягнув кінець кабеля, Єлень нахилився, добув чималий клубок.
– Водонепроникний, – сказав, уважно оглянувши. – Навіщо тобі?
– Хіба я знаю, – знизав плечима Черешняк. – Дріт завжди пригодиться.
Єлень одкрив ножа, попробував пальцем вістря, намацав дві невеличкі щербини. Передав Косові.
– Правду каже.
Віхура й Григорій, спинаючись навшпиньки, заглядали через плече, коли Янек розглядав кабель.
– Рядовий Черешняк, – покликав тихо Кос, а коли той підвівся, сержант простяг руку. – Дякую.
– То ти такий? – Григорій вхопив Томаша за плече, глянув йому в обличчя.
– Зніми шаблю, маєш з нею дурний вигляд, – нагадав йому Кос.
– Зараз зніму.
А Віхура вже ніс гармошку.
– Бери. Це тобі, – простягнув Томашеві. Хлопець, дарма що ще болів живіт, не міг далі ображатися.
– Грати вам буду, – пообіцяв.
– Давай руку на мир, зап'ємо згоду вином з палацу. Та Густлікова рука повисла в повітрі.
– Ні, пане взводний, – Томаш похитав головою. – Полонених, певна річ, не можна бити, але й нема такого закону, щоб солдата…
– Подивіться,- вигукнула Лідка, показуючи на ворота, куди один за одним виїжджали вози. Обозний салютував з коня і махав танкістам рукою.
– Забудь, – сказав Густлік до Томаша.
– Не забуду,- затято відповів Черешник, навіть не повернувши голови.
Через відкриті ворота дивився на череду, на вози, які котилися в хмарах куряви.
День стояв оксамитово-теплий – сонце не пекло, повівав легкий вітерець, пахло молодим листям і травою. Солдати повмощувалися над ровом, хто гомонів, а хто вдавав, що дрімає, прислухаючись до пташиного щебету в сосновому чагарнику.
Раптом почувся рев мотора, дзвінкі веселі звуки гармошки й хвацька пісня – трохи уланська, трохи козацька, старовинна, але вже осучаснена.
Їду я з Росії,
гострю шабельку,
гострю шабельку,
Винеси хустинку,
я тебе прохаю,
моя миленька.
Солдати зацікавлено повставали – хто ж воно їде в такою піснею?
Показався вусатий кавалерист, мабуть командир, а за ним – улани. У першій тройці їхав гармоніст у зсунутому на тім'я танкістському шоломофоні, а обабіч нього найголосиіші в ескадроні співаки.
Ти, певно, руську панну кохаєш,
панну кохаєш,
А тепер у мене, -
тільки знай, що марно, -
дарунку прохаєш.
За кіньми побачили силует танка і збагнули, звідки той глухий рев, чому на голові в гармоніста шоломофон.
Не було там часу
панну кохати, панну кохати,
Мусив я щоднини
з ранку й до півночі марширувати.
Перша тройка вела пісню далі:
Хочеш знати, моя мила,
що в обід я мав, що в обід я мав?
З коника булку, під сідлом печену,
сам підігрівав.
Хочеш знати, мила,
як я вічку спав, як я вічку спав?
Жовте дубове листя,
листя, а не подушку,
сам собі я слав.
Перехрестя залишилося позаду, колона в'їхала на горбик. Гармошка бадьоро виводила приспів, та вахмістр піднявся в стременах, обернувся.
– Ескадрон… – Музика й спів обірвались. – Стій! Зупинився і танк. Калита під'їхав ближче.
– Відпочинемо кілька хвилин. До штабу їхати не більше години, а тут уже наші полки квартирують, – накреслив рукою півколо, показуючи темні смуги на полях і солдатів біля плугів.
– Хто оре? – спитав Кос.
– Ми, – відповів вахмістр. – Наша бригада.
– Так скоро ж далі рушати.
– Та ж не собі. Для тих оремо, що тут житимуть.
Густлік мовчки зліз з танка, перестрибнув рів і подався до найближчої ріллі, де стояв віз, наладнований мішками.
Вслід за сілезцем поспішив Черешняк з гармошкою на грудях. Майже враз обидва вийшли на поле.
– Привіт! – засалютував Єлень.
– Привіт, пане взводний, – відповіли солдати-фурмани.
– Зерно? – Густлік торкнувся до мішка й, нахиляючи його до себе, розв'язав.
– Зерно.
– На засів?
Єлень, а за ним Томаш засунули по лікті руки в мішок.
– Посівне.
– Дасте мені трохи?
– Можна.
Допомогли одне одному прив'язати торби через ліве плече. Улани зіскочили насипати зерно.
Обидва змінилися на обличчі, коли стали понад пахучою зораною смугою, Томаш опустився навколішки. Густлік узяв жменю зерна, розсипав півколом по землі й рушив уперед: лівою – сіється, лівою – сіється. За ним – на три кроки ззаду і вбік – почав Томаш. Кидали зерно в борозни. Не собі. Тим, що мали прийти сюди жити.