Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

Так ми дістались знайомого височенного продавця, який писав записки, і від якого нас перенесло на галявину діда Зевса невідоме щось.

— Цей чоловік дуже розумний, — посміхнувся Мула. — Тут заборонено розмовляти, а стиха бубоніти — ні… — і мій товариш звернувся до високого продавця: — Друже, не міг би ти пригадати, звідки ми прийшли до тебе минулого разу?

Той, секунду помізкувавши, вказав рукою напрям.

— Тепер ми зможемо піти назад на берег, знайдемо мудру бабцю, а неподалік у воді — наше авто, — зрадів я. — Дякуємо тобі, високий продавцю!

Мула теж подякував йому, і ми рушили до берега.

Мудра бабця справді була ще там: Харон не встиг її перевезти. Ми одразу помітили стареньку в натовпі, бо вона стояла нерухомо і, на відміну від решти, ніяк не привертала увагу перевізника. Вона була мудра!..

Ми чемно привітались зі старою, а вона, як і минулого разу, зробилася шаленою й почала безгучно сваритись.

Проминувши її, ми вийшли на берег, що був тут суцільною баюрою. У сутіні над водою справді стирчав краєчок даху нашої «Шкоди»!

Ми з Мулою посідали просто в багно й сиділи так кілька хвилин, а Цербо навіть задрімав у Мули на руках. Нас краяв розпач, бо ми не знали, як добути з води нашу Мрію, а до того ж відчували, що не завадило б попоїсти.

— Ми ніколи не зможемо дістати з ріки «Шкоду», — сказав я, — та ще й будемо голодними, коли лихий Харон припливе нам відмовляти.

— Так, краще бути ситим, коли тобі відмовляють, — кивнув Мула. — Хотів би я оце з’їсти гарнесенький пляцок, — додав він і раптом занепокоєно поліз до кишені свого піджака. Звідтам мій товариш добув млинець! Млинець був із сиром і пашів димком, ніби щойно з пательні!

— Той, хто готував їсти мойрам, зможе нагодувати будь-кого в будь-який час, — сказав над нами голос Зевса…

— По десять млинців із сиром кожному! — урочисто виголосив Мула, і ми справді отримали по стосику теплих налисників на одноразових картонних тарілках. І біля Цербо теж виникла тарілка з млинцями.

— Ні-ні, для тебе занадто, бо ти зовсім перестанеш ходити, — сказав Мула, і порція такси зменшилася.

Ми покуштували й сиділи в багні вже вдоволені.

— Сюди б якийсь кран або той бульдозер, що руйнував нашу хату, — мріяв уголос Мула, — він би витяг на берег нашу «Шкоду».

«І якби цей агрегат був розумнішим за хроба — щоб самотужки визволяв машину з ріки: я ж бо не читав інструкцій з керування бульдозерами!» — це так мріяв я.

І тут я ледь не повернув з’їджені млинці назад, бо негайно поруч з нами виріс із баюри велетенський динозавр. Він був чисто-білого кольору, стояв на задніх лапах, таких широких, що під кожною могли б поміститися по дві пари придурків, таких як ми з Мулою.

Ми позадирали голови і вклякли, а динозавр роззявив свою гігантську пащеку, готуючись, мабуть, жахливо закричати. Я згадав, що галасувати тут не можна, та чудовисько просто позіхнуло.