Без дозволу на розслідування

— Молодець, Арсене, — похвалив. — Звідтіля до села на п'ять кілометрів ближче. Дзвони, — і Великошич поклав трубку.

Я заціпеніло слухав короткі гудки. Якщо батько, Карпань і Замрика… Навіть тепер на блокпосту сходили лічені пасажири. Когось одного чергові могли запам'ятати. От чи працювали вони досі? Коли не вони, доведеться розшукати колишніх. Але то вже дрібниця… Я поклав трубку, одягнув першу-ліпшу сорочку, взяв фотокартки і побіг до сарая. Вивів мотоцикл.

— А паркан? — визирнула мати з веранди.

— Я скоро: туди-сюди.

За лічені хвилини «Ява» вимчала мене на дорогу до блокпоста. Обіч мигтіли дерева лісосмуги, зливалися в суцільну зелену стіну. Лиш звернувши на стежку, усвідомив, що одна з чергових — мати Ніни Дубовенко.

Зупинив мотоцикл на причілку будинку, змурованого із черепашника, потемнілого від часу. Навколо росли кущі рай-дерева та жасмину. Вийшов до колії. Навпроти, на грубій бетонній подушці, височіла хатка з великим вікном, схожа на пост автоінспектора. Я ступив на ґанок і постукав у двері. Ні звуку.

— Вам кого? — пролунало позаду.

Оглянувся. На містку поста — сухорлява жінка у формі залізничника із зачохленими прапорцями при боці.

— До вас.

— А, це ви, — мабуть, упізнала мене. — Йдіть сюди.

Не сподівався, що мене вже знало так багато людей. Перестрибнув через рейки й східцями піднявся до жінки. Вона поступилась, пропускаючи мене до маленького приміщення.

На стіні — чорний апарат телефону, столик, графин з водою, стілець і коротка лавка. На цвяхові висіві ліхтар.

— Сідайте, — посунула мені стільця, змахнувши з нього невидимі порошини.

Сама розташувалась на лавці й очікувально крутила «млинка». Ні, вона не Дубовенко: ніяких спільних рис із Ніною. Лице продовгувате й худе, посічене безліччю зморщок, губи тонкі, рот завеликий, а очі блідо-сірі, ніби вигоріли на сонці. З-під чорною берета вибивалось русяве, впереміж із спинною, волосся…

— Не скучно вам тут?

Вона здригнулася від мого несподіваного голосу і «млинок» завмер у пелені.

— Уже звикла.

— Як вас величати?

— Шепета Тетяна Прокопівна.

— У мене до вас, Тетяно Прокопівно, декілька запитань.

— Кажіть, — байдуже мовила.

— З якого року ви на блокпосту? Із сорок четвертого.

— Не пам'ятаєте, як тоді зупинялися поїзди? — німував хвилювання.

— Один поїзд, що й тепер, кільцевий, у дев'ятнадцять тридцять і сім нуль-нуль, — відповіла охоче.

— І багато сходило пасажирів? Шепета замислилась і пустила «млинка».

— Мало. Звідси близько тільки до Березівки, — пояснила. — Колгоспники тоді не дуже роз'їжджали. Інколи військові.

Стримуючи дрож у пальцях, видобув три фотокартки.

— Цих ви не бачили? — подав їй. — Може, впізнаєте?

Верхнє фото — Замрики. Шепета втупилась у нього, то наближаючи до очей, то віддаляючи. Розглядала батька.