До зір крізь терня, або хочу бути редактором
- Автор: Караванський Святослав Йосипович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: БаК
- ISBN: 966-7065-81-2
- Жанр: Лингвистика
Электронная книга - «До зір крізь терня, або хочу бути редактором». Краткое содержание книги:
У Номиса читаємо: “Коли б пан за плуга взявся, то й світа б відцурався”. А ось наш автор: “…султан Селім назавжди відцурався від неї…”. Чи треба тут від? Це наслідування форми отрекаться от чего, а ми ж кажемо зрікатися й цуратися чого без ніякого від.
Тому що ми кажемо подібний до кого, а не кому, то й уподібнюємось до кого, а не кому: “…тільки… весною… уподібнювалась до справжньої річки…” (С. Добровольський). Імперія ж робила все, щоб ми відбігали свого й хапали чуже. Тим і Роксолана “…ніколи не уподібниться… звіру…” (П. Загребельний).
“Всі покою щиро прагнуть” – писав не хто, а І. Мазепа. Але Мазепу прокляли, його мову спаплюжили і змусили нас прагнути до ковбаси. Один тільки мій – не Ярема – ні, а М. Рильський, хоч і похилився, а писав: “Нова доба нового прагне слова”: прагне чого. Писемну ж братію гнули, гнули і таки навчили прагнути до чого, тобто стремиться к чему. Чи ж могли письменники іти проти течії?
Сьогодні майже годі довести, що нам властиво казати стежити кого, а не за ким, аж так поширилася форма із за в нашому мовному просторі. Але у творі про XVI століття цілком доречно вживати саме питомі українські форми. М. Вороний: “Я стежу творчости закони…”: стежу що. І той же Рильський: “Зайців даремно цілий день я стежив…”. Лукавить СУМ, кваліфікуючи такий вжиток як мисливський. Це питомий український вжиток. Наш же автор пише: “Місяці… витратив… на… стеження за тим…”. Тут було б на місці: “…на… стеження того…”.
“[Султан] звелів спалити… зібрання… музичних інструментів…” – тут зібрання варто замінити на збірка. А в тексті “…як потрапив цей… черевань у шановне зібрання… дивану” зібрання – це збори. Творці койне воліли, щоб скрізь було собрание.
Чи є користь і кому з такого віртуального редагування? Романіст же й гадки не має, що його хтось отак з доброго дива редагує. Коли авторові “Роксолани” ці зауваги, як той каже, до лампочки, то читачам “До зір крізь терня” вони можуть стати у пригоді. Якась користь комусь то буде. І не так від беззастережного дотримання редакторських зауваг, як від заявки на дискусію. У дискусії ж народжується істина. А раз так, то хай живе дискусія!
34. НА ПЕРЕПРАВІ КОНЕЙ НЕ МІНЯЮТЬ
Ми перетрясли “Роксолану” Загребельного. То й що ж? На ній і обмежитись? Таж романіст ісписав паперу, майже як Л. Толстой! Для пильного редактора там поживи й поживи! Тому не варто спускати цього автора з ока. Перетрусімо ще й роман “Диво”, поділивши цей трус на дві бесіди: одну – за здоров’я, а другу – за упокій.
Письменник є заразом і мовотворець: він добирає з мовної скарбниці найкращі зразки та й додає щось і від себе. Дехто робить це без душі, і така лексика відгонить штучністю. Наш же автор творить лексику там, де є потреба якнайточніше висловити думку. Така лексика має нахил улитися в мовну стихію. Слово знетямитися – автору дуже з руки і він часто його вживає. Чому? Бо від нього легко творити похідні форми: знетямлений, знетямленість, знетямлюваний. “Вони стояли…, знетямлені гамором…”. Звучить – перша кляса, а стандартно це треба було б сказати: “…стояли…, сторопілі від гамору…”. Автор же творить свою лексику і її тримається.
Коли пишеться багато, то всяке скорочення – це полегшення і авторові і читачеві. “Спитайте… поета… – відбуркнув Отава.” Чи буде краще “буркнув у відповідь”?
Лексику “світових” мов виробляли віки, і молодим та ще й упосліджуваним “братами” мовам не так легко конкурувати з цими гігантами. Наш же автор конкурує, виходячи з потенцій рідного слова. Він пише: “…щоб якось усправедливити… вчинок…”. Форму усправедливити не так легко відтворити іншими мовами. Так, по-російськи треба сказати придать вид справедливости. Саме так висловиться той, хто йде за порадами “украінскіх” мовознавців: “…щоб якось надати вигляду справедливости… вчинку…”. Чи знайде прихильників такий стиль?