До зір крізь терня, або хочу бути редактором

Про те, що на високі титули порадників не можна покладатися, свідчать критичні напади двох високотитулованих осіб у тих же 70-х роках XX століття на мову тогочасних перекладачів. У розлогій статті ці блюстителі “соловецьких” мовних норм демонструють своє, скажу так, недостатнє знання української мови. “Протаранивши” цілий жмут української лексики і забракувавши десятки слів, вони нарешті вчепилися і до слів підозрілий та підозріливий, маючи їх за синоніми. Мовознавці з досить високими титулами мали б розуміти, що ці два слова не є синоніми, а цілком окремі слова. І не хто, а 11-томний СУМ, виданий через два роки після появи згаданої статті, пояснює цю різницю: підозріливий – це той, що підозрює або підозріваючий, а підозрілий – це той, що викликає підозру, тобто аж ніяк не підозріваючий. Не розуміючи до кінця цієї різниці, високі науковці висловлюють думку, що слово підозріливий непотрібне слово у нашій лексиці. Але такий стиліст, як М. Стельмах, розумів цю різницю і слово підозріливий вживав як синонім слова підозріваючий: “…висвічували одне одного підозріливим оком”. Тут підозріливий відповідає слову підозріваючий. Виступаючи проти слова підозріливий згадані “знавці” на ділі пропагували збіднення виразових засобів нашої мови і штовхали письменників вживати далеко слабшу із стилістичного та ритмомелодичного погляду форму підозріваючий.