До зір крізь терня, або хочу бути редактором
- Автор: Караванський Святослав Йосипович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: БаК
- ISBN: 966-7065-81-2
- Жанр: Лингвистика
Электронная книга - «До зір крізь терня, або хочу бути редактором». Краткое содержание книги:
“Мустафа ж переніс… випробування… гордо і мовби аж з радістю”. Як часто стає у пригоді авторові це маленьке словечко аж – це маленьке диво української лексики! Ця пара значить: “майже з радістю” або “мовби навіть з радістю”.
Сказати б? Звичайна пара слів – скаже дехто – що в ній аж такого цікавого? А от слухайте: “…тривало змагання у вигадливості, вмілості й, сказати б, розбещеності”. У цьому тексті дана пара значить далеко не прості речі, а саме до деякої міри або по-російськи в некотором смысле. Затямте, лексикографи: це переклад даної ідіоми на нашу мову!
Романіст, де може, уникає канонізованих ідіом, натомість творить зрозумілі читачеві власні мовні звороти: “Роксолана… вчепилася поглядом за мармурові стовпи…”. Стандартно це б мало звучати так: “спрямувала свій погляд на мармурові стовпи”.
Мораль? Редакторам треба читати хорошу літературу з двох причин:
1. Дечого навчитися.
2. Знайти у доброго майстра якісь ляпи, щоб і собі докласти рук до процесу творчости.
Про цю другу причину поговоримо в наступній бесіді.
33. ОДНА ГОЛОВА – ДОБРЕ, А ДВІ – КРАЩЕ
У попередній бесіді ішла мова про співпрацю письменника й Редактора, і то співпрацю, як тепер модно говорити віртуальну, тобто не реальну, а заочну, несанкціоновану. Редактор бере книжку письменника і шукає там поживи для себе з двох причин: 1. дечого повчитися і 2. декого повчити. Розглянувши в попередній бесіді перший пункт, перейдім до другого: що саме викликає заперечення Редактора у романі Загребельного “Роксолана”.
Чи варто позичати лексику з інших мов? Усі “світові” мови не гребували позичками. Деякі з цих гігантів більше як 50 % своєї активної лексики позичили. І це їм аж ніяк не шкодить. Отже, позичати можна. Найкраще тоді, коли нема своїх слів. Пише автор “Роксолани”: “…люди й норовлять скинути цей тягар…”. Норовити зайшло до сучасних словників, але у Грінченка його нема. Це слово – позичка. А ми ж маємо, хоч і не цілком відповідне, але таке слово, що його частіше вживаємо там, де росіянин скаже норовить: слово це – воліти. Грінченко пояснює його як хотіти, бажати. А воно ж має ще й значення визнавати за краще. Може воно часом значити пнутися (норовити). Що, як сказати: “…люди й воліють скинути цей тягар…”. Звучить гірше?
Кастратори нашої мови позбавили нас питомих закінчень родового відмінку для іноземних міст: замість до Риму, до Парижу, до Стамбулу, нас змушено казати до Рима, до Парижа, до Стамбула. В історичному романі та ще й у незалежній Україні, де нема правописного КҐБ, автор цілком має право вживати природніх українських закінчень у згаданих словах. Дивіться, яка єзуїтщина: “…голова завойовника БелградА й РодосУ… помандрувала до СтамбулА…”. Це так ми маємо ламати язик, замість сказати: “…голова завойовника Белграду й РодосУ… помандрувала до Стамбулу…”. На ділі ж кажуть навпаки: БелградА, РодосА, СтамбулА, бо хто ж це буде у процесі мовлення доглупуватись, де – А, а де – У? Кастратори знали, що робили: нищили мову.
Ідеться про старослов’янський текст. У словах снЕга та убЕлюся замість Е у старослов’янському тексті стояла буква е (ЯТЬ). Цю літеру українці вимовляли як І. Така вимова існувала в наших церквах до 1709 року, коли цар Петро заборонив її (щоб не було разлічія). У Галичині й досі у церквах, де служать по-старослов’янському, вимовляють е (ЯТЬ) як І. І це єдино правильна українська вимова старослов’янщини. У XVI столітті в Україні могла бути тільки така вимова. Большевицьке мовне КҐБ взяло на озброєння указ Петра І, і змушувало читати й вимовляти е (ЯТЬ) як Є. Але це суперечить правді історії та українській традиції. Зрозуміло, що в часи “дружби народів” П. Загребельний не міг змінити цього мрякобісся. Але у виданні 2005 року – така транскрипція – це анахронізм.