Остання подорож Сутіна
- Автор: Дутли Ральф
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книги – XXI
- ISBN: 978-617-614-178-5
- Переводчик: Христина Назаркевич
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Остання подорож Сутіна». Краткое содержание книги:
Тера-Сієна, Верде Веронес, Кармін, Краплак.
Доктор Бог навшпиньки виходить, зникає з приміщення, і ось уже до нього наближається з тихою усмішкою на вустах чорноволосий колись, а тепер повністю сивий, повністю позначений молоком віку асистент доктора Бога, помахуючи сніжно-білим аркушем паперу.
Художник не вірить своїм очам. Це обличчя, ці очі, вуста — невже то правда.
Моді, ти? Що ти в цій лікарні робиш?
Доктор Ліворно великодушно пропускає питання повз вуха. Одягнений у біле асистент з рисами Модільяні і вражаючою відсутністю емоцій, яка ніколи, за жодних обставин не могла б бути притаманною італійському художникові Амедео Модільяні, не ставить запитань, відкладає білий аркуш набік і з дивовижною відстороненістю береться декламувати:
Худоба велика орала, а ослиці паслися при них… аж тут… з неба спав Божий огонь, і спалив отару та слуг, та й пожер їх…
Художник знов неспокійно смикається на білому простирадлі. Його живіт твердий, як дошка. А болю вже нема, біль зник. Не те, щоб йому його бракувало, але відсутність болю — незвична. Десятки років тривали біль, спазми, корчі, печія, блювота. Викручування в ньому, стискання кулака болю, який повільно прокручується в ньому.
Він дивиться просто в обличчя такого смирного Моді. Той прибирає урочистого вигляду, збираючись знову щось продекламувати, але художник швидко запитує:
Чи то Лотреамон, якого ти завжди любив? Пам’ятаєш те місце з вошею?
Але його візаві не слухає другої половини і цього запитання і різко відповідає:
Зосередьтеся. Не відволікайтеся, юнґерманчік!
І цей безбарвний Моді знову починає декламувати якісь псалми, проте зовсім не так, як тоді, коли гримів рядками зі свого Данте, а ватним, немов приглушеним заспокійливими ліками на бромі голосом:
Халдеї поділилися на три відділи… і напали на верблюдів… та й позабирали їх… а слуг… повбивали вістрям меча…
Обличчя доктора Ліворно прибирає запитального виразу, немов йому хочеться дізнатися, чи впізнає пацієнт все це, чи відгукується щось у ньому на це?
Сини твої та дочки твої їли… та вино пили… в домі свого первородженого брата… аж раптово надійшов великий вітер… з боку пустелі… та й ударив на чотири роги дому… і він упав на юнаків… і вони повмирали…
Не може бути, щоб Ви не пригадали собі, — каже Ліворно з докором.
Ні, не пригадую, взагалі.
Він тільки усміхається до цього фальшивого Моді й питається його:
Заспівати тобі «Келбхен»?
Але доктора Ліворно не так просто відволікти, і він декламує далі:
Я вийшов нагий із утроби матері своєї… і нагий повернусь туди, в землю… якщо нагло бич смерть заподіює… Він з проби невинних сміється… спокійні намети грабіжників… і безпечність у тих… хто Бога гнівить… у того, хто нібито… Бога провадить рукою своєю…
Художник заплющує очі й прикидається сплячим. Невідомо, скільки часу минуло. Операція чи то відбулася успішно чи то її взагалі не потрібно, щось таке сказав доктор Бог. Його більше нічого не болить. Він дивується, що болю немає. Що немає навіть швів. Немає шрамів. Як вони потрапили в нього? Він відчуває легкість. Хіба не сказав бог у білому: Вважайте себе практично здоровим. Здоровий! Який дивний стан. Безболісне відчуття несподіваної легкості. Вагаючись, зволікаючи, почуваючись, як у раю.
Колись біль був його другим пульсом, він намацував його, слухав його пальцями, проклинав. Біль був частиною його, подібно до дихання, поту, тілесних рідин. Сказати, що тепер йому його бракує, було б неправильно.
Не бракує, що за вислів такий, проте тепер Чогось, що належало йому як орган, як частина тіла, як гостре відчуття більше немає. Він почувається, немов після ампутації, біль ампутували. Проте це видається йому надто неприродним, тож він забороняє собі думати про це. Тільки раз, на коротку мить, йому видається, що біль ще тут, проте це ілюзія. Немає нічого. Його шлунок без жодного болю відсутній. Він пригадує собі дивну появу доктора Ліворно і його безбарвне декламування, яке настільки відрізнялося від колишніх днів, коли Модільяні немов шаленець декламував своєму колезі художникові Хаїму Сутіну уривки про вошу Лотреамона та Дантовий «Ліс самогубців». Тепер він був настільки приглушений.
Та й ударив Йова злим гнояком… від стопи ноги його… аж до черепа… А той узяв собі черепка… щоб шкребти себе… і сидів серед попелу…