Остання подорож Сутіна
- Автор: Дутли Ральф
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книги – XXI
- ISBN: 978-617-614-178-5
- Переводчик: Христина Назаркевич
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Остання подорож Сутіна». Краткое содержание книги:
Сутін нічого не чує. Фужіта, поводир сліпих, співмешканець у Сіте Фальґ’єр, веде Сутіна в госпіталь Ланнек. Так, що в нас тут? Безліч блошиних яєчок. Лікар чудується і видобуває з художникового вуха ціле гніздо блощиць.
Сутін знову чує. Чує і в катафалку голос Модільяні. Голос тут же, біля його лівого вуха, яке лежить на зігненій руці, прикрите Сутіновою долонею. Сутін вслухається. Голос поруч.
Є така комаха… її годують собою люди… вина вона не п’є… вона смокче кров… вона може… темної ночі… вирости розміром у слона… і потоптати людей, як колосся… голова то її трон… ось вона йде, зі своїми численними родичами… щедро обдаровуючи вас ними… щоб ваше розчарування було не таким гірким…
Що, ти справді не знаєш, хто такий Лотреамон? Лунає в Сутіновому вусі. Та ви що, тільки Талмуд у тому своєму задрипаному селі читали?
Де це було, коли Моді зі своїм розкотистим «ррр» декламував йому просто у вухо Лотреамонову терпку «Оду вошам»? У Вулику, у Сіте Фальґ’єр? Моді говорить доти, доки не вводить себе в транс й екстаз, декламуючи пісні Мальдорора. Вони — його євангелія, його щоденна радісна звістка, його сатанинська монотонна молитва. Він нікуди не вибирається без цієї пошарпаної книжечки в боковій кишені поплямленої темної оксамитової куртки. Він не втихомирюється у своїй майстерні, міряючи приміщення кроками і кидаючи блискавки поглядів у своїх слухачів, він сам перетворюється на поверженого лотреамонівського ангела, стає сатанинським звабником, який прагне помсти і збирається покарати Бога за створення невдалого людського роду. Сутін і далі чує, як Модільяні хрипить, викашлює, свистить, рипить фрази Мальдорора. Ним заволодів диббук. Мовою Лотреамона говорять сухоти Моді.
О вошо зі звуженими зіницями… поки людство розшматовує само себе… ведучи фатальні війни… поки божественна справедливість… верже блискавиці помсти на цю самолюбну землю… поки людина не признається до свого Творця… глузуючи з Нього не без підстав… панування над всесвітом тобі гарантовано…
Він буквально купається у чорних водах Мальдорора, захоплено і з огидою виштовхуючи з себе глузливі монотонні пісні Мальдорора. Рот Модільяні повний Мальдорора. Він постійно демонструє Сутінові, скільки всього той ще не читав, змушує Сутіна читати.
Який вільний Моді, коли декламує. Вільний від найменшого болю. Він — уже не тіло, він — суцільний голос. Його язик розкошує, торкаючись солі безсмертної поезії. Опій і поезія. На якусь мить Бодлер виліковує його сухоти. Немов відірвавшись від усього, немов запанувавши над втіленням свого болю. Сутін не може відвести очей від гавкітливих гримас, сидячи на своєму матраці на підлозі, він дивиться вгору на розгнузданого Моді, який викрикує похвалу воші.
О донько бруду!.. О бруде, королю світових імперій… дозволь очам мого гніву насолодитися… майстерною грою твого зголоднілого поріддя…
Сутін сидить, немов прикутий, мало що розуміє, але від того, що розуміє, йому стає моторошно. Звідки взялася ця свобода, як може Моді в цих ядучих литаніях глузувати з письмен своїх предків, глузувати з Тори й Талмуду, з ученого багажу свого роду? Його біблією були пісні Мальдорора, ними він жахає старезних бородатих равинів у Ліворно і у своїй родині. Вони затуляють вуха, щоб не чути.
Навіть тепер, у покійницькому бусі, який має доставити його до білого раю, Сутін відчуває свою провину і проклинає ті години, коли наставляв своє вимучене вухо цьому п’яному проповідникові з Ліворно. Моді забував, хто він. Він змушував Сутіна пити, затягав його у стан трансу, наказував йому братися до читання книжок.
П’янійте! Кричав Бодлер йому просто у вухо. І він не міг не підкорятися, не міг не забирати цього крику зі собою.
Він голосно, енергійно жестикулюючи, вивергає на бульвар Монпарнас рядки Данте, аж перехожі сахаються, він висмоктує пошерхлими вустами Бодлера, немов плід помаранчі. Смерть закоханих. La mort des amants! Поглибшають дивани, як гробниці, з обох постель долине ніжний пах.
Ще дошкульніший, ще переконливіший він тільки, коли декламує Дантове «Пекло», з відчайдушними криками болю проклятих. Тринадцята пісня! Перейшовши вир клекітливої крові, вони потрапили у ліс самогубців, перетворених на пучки сухих прутів, вузлуваті стовбури, з гніздами гарпій в тінявих кущах, він харчить і стогне, аж здригається його слухач: