Маркус і Діана. Світло Сіріуса

— Ви знаєте, хто приїздить сюди в четвер?

— Ні, пане Сімонсене, — відповів Сіґмунд. — І гадки не маємо.

— Діана Мортенсен!

Хлопці вдали неймовірне здивування.

— Вперше таке чую, — сказав Сіґмунд.

— Оце так несподіванка, — промимрив Маркус і зашарівся.

— Так от, — вдоволено вів далі Монс. — Її привезуть з Форнебю на лімузині. В цьому готелі в ресторані «Фішланн» на її честь відбудеться прийом. Б’юся об заклад, тут аж кишітиме від журналістів.

— Авжеж, можна собі уявити, — сказав Сіґмунд.

Монс підморгнув Маркусові.

— Слухайте, хлопці, в мене з’явилася ідея.

— Цікаво, яка, — сказав Сіґмунд.

— Я ж обіцяв почастувати вас обідом у ресторані «Фішланн». Що як спробувати замовити столика на четвер?

— Блискуча ідея, — сказав Сіґмунд.

— Прекрасна, — промимрив Маркус.

Монс усміхнувся до нього.

— Якщо тобі пощастить, то, може, візьмеш у неї автографа. Хочеш, щоб пощастило?

— Хочу, — відповів Маркус. — Та вже як буде.

— Я зараз же замовлю столика, — сказав Монс. — Може ж, іще не всі зайняті.

— Ото буде жаль, — сказав Маркус і схрестив пальці — на знак того, щоб у ресторані не виявилося жодного місця.

Та його бажання не збулося. Ще був один вільний столик, який вони й замовили. Маркус заплющив очі. Якби тільки йому перестати думати, все було б гаразд. Але щоб перестати думати, треба не думати про те, щоб перестати думати, а те вкрай важко дається перед побаченням із тією, яка йому майже весь час не сходила з думки.

— Про що ти думаєш? — спитав Монс.

— Ні про що, — відповів Маркус.

— А чого це ти вирядився в костюм?

— Не знаю.

— Прибережи його на четвер, — сказав Монс. — Сьогодні ввечері ми підемо їсти піцу.

Цілий вечір Маркус намагався відкараскатися від усіх своїх думок. І Монс, і Сіґмунд були в прекрасному гуморі. Вони наминали піцу з паприкою, тож Маркус і собі старався не пасти задніх.

Наступного ранку Монс узяв напрокат причандалля для гри в гольф. Він хотів потренуватися махати палицею на даху готельного будинку. Маркус та Сіґмунд тим часом оглядали Гортен. Те, що дощ не вщухав, не грало ніякої ролі. Для справжнього гравця в гольф якась там мжичка не могла стати на заваді. У плащі та кепці гравця в гольф, позиченій у Сіґмунда, Монс вимахував палицею доти, доки хлопці брьохали містом і ласували м’яким морозивом та арахісом. Трохи перегодом усі троє подалися до Морського музею, де побачили не лише пам’ятник капітанові Оскару Вістінґові, а й ще кільком видатним особам, серед яких і капітанові Лейфу Велдіґу Ульсенові, першому норвежцеві, що загинув під час німецької навали вночі 9 квітня 1940 року. Сіґмунд виявився блискучим гідом. Він багато чого знав про Морський музей і перетворив для решти двох відвідини музею на подію. Потім вони пообідали в готелі й пішли в кіно, де дивилися американську комедію, від якої і в Монса, і в Сіґмунда настрій поліпшився ще більше. От у Маркуса навпаки — він падав просто на очах. Тепер лишалася всього одна ніч і півдня. Зворотний відлік часу почався, і вже неможливо було не думати. Вмостившися в ліжку, він заходився лічити смуги на піжамі. Їх було тринадцять — саме стільки, як він і думав. Маркус зітхнув, сказав Сіґмундові добраніч і вимкнув світло.