Маркус і Діана. Світло Сіріуса

— Не надіну, — сказав Маркус, насуваючи на голову свою.

— Крутни її задом наперед.

— Навіщо?

— Так буде ще прикольніше.

Маркус крутнув кепку.

— Добре. Пройдися сюди-туди знов. Легко й невимушено.

Маркус пройшовся. Спершу в нього геть не виходило, але з Сіґмунда був терплячий тренер, який умів підбадьорювати свого учня.

— Ну от, бачиш, виходить. Уже набагато краще. Тепер я Діана. Що ти скажеш?

— Мене звати Маркус.

— Ні!

— Ти знаєш, скільки важить тенісний м’яч?

— Океу, — поволі сказав Сіґмунд. — Зараз спробуємо щось іще. Вдягни свій костюм.

Маркус прихопив із собою темний костюм, білу сорочку й краватку, щоб було в чому йти на обід у ресторан «Фішланн». Він перевдягнувся в парадне вбрання й нервово спитав:

— Який у мене вигляд?

— Розкішний. Ану пройдися.

— Куди?

— Сюди-туди. Так, добре. Чудово. Елегантно. Говори!

— А що мені говорити?

— Що завгодно. Тільки говори. Прикинься, ніби ти син мільйонера, що не вилазить із парадного костюма.

— В мене не вийде.

— Вийде. Просто вживися в костюм. Достоту так, як ти вживався в свої листи. Ану спробуй.

Маркус поволі почав говорити. Спершу нерішуче, а дедалі все невимушеніше й невимушеніше. Слова злітали з його язика так само бездумно, як і тоді, коли він розповідав про мандрівку льодовиком чи коли писав свої листи. І поки він говорив, то виявив, що з Маркуса Сімонсена перетворився на Маркуса молодшого, і той розводився про норвезьку природу, яку любив понад усе, про кумедні епізоди зі шкільного життя-буття, про однокласників, які заздрили, що він мав більше кишенькових грошей, ніж вони, про захопливі тенісні змагання, на яких він здобув перемогу Норвегії, про цікавенні поїздки до екзотичних країн, про докучливих журналістів із щотижневих часописів, які наступали на п’яти Маркусові старшому, про самотність, яка панує в його серці через приналежність до іншого світу. Зрештою, він сказав, що не такий, як усі. Що інакший, бо він син мільйонера. І диво дивне! Аніскілечки не відчувалося, що він усе те вигадував. То сприймалося за чистісіньку правду. Він не прикидався Маркусом Сімонсеном. Він був Маркусом Сімонсеном молодшим. Слова народжувалися самі собою. Він лише приймав їх і передавав далі, проходжуючися сюди-туди по кімнаті. Іноді він упадав у задуму й закладав руки за спину, а іноді жваво ними жестикулював. Урешті-решт він зупинився перед Сіґмундом і, сумно усміхаючись, подивився йому у вічі.

— Ти знаєш, Діано, — сказав Маркус молодший, — часом мені хочеться стати звичайнісіньким хлопцем. Розумієш, про що я?

Сіґмунд мовчки кивнув. Він був вражений наповал. Авжеж, він сподівався, що зможе розворушити потайні сховки Маркусової душі, але навіть не мріяв про таке неймовірне перевтілення.

— Ну як? — боязко спитав Маркус.

Менш ніж за секунду він знов став самим собою.

— Це було… просто фантастично.