Маркус і Діана. Світло Сіріуса

На думку Сіґмунда, так буде найкраще. Він міг замилити очі Муні та Еллен Кристині, аби ті сприйняли Маркуса за маленького джентльмена, але Діана Мортенсен, напевно, бувала в товаристві хлопчаків із вищого світу, тож неодмінно помітить, що його чемність дещо награна. Сіґмунд вважав, що роль шалапутного, трохи неотесаного сина мільйонера йому пасуватиме більше. Маркус сказав, що він не почуває себе ані шалапутом, ані неотесою. То було чи не так само, як вдавати з себе веселого й привітного.

— А як ти дивишся на те, щоб бути мовчазним і задумливим, га? — спитав Сіґмунд. — Таким, яким ти і є.

— Я не мовчазний і задумливий. Я сором’язливий і вічно розгублений.

— Але на вигляд ти мовчазний і задумливий. І саме цими рисами ти до себе й приваблюєш.

Хоч Маркус і знав, що Сіґмунд просто лестить йому, аби змусити його діяти за планом, він неймовірно зрадів. Мовчазний і задумливий. Атож, либонь, він такий і був.

Він дивився на море й на дощ, що лишав по шибках патьоки. Дорога від Мосса до Гортена займала сорок хвилин. Дув вітер, і пароплав гойдало на хвилях на всі боки. Маркус був мовчазний, задумливий, і його трішки нудило. Очевидно, він був перший із пасажирів, хто піддався хитавиці по дорозі з Мосса до Гортена. То був також свого роду рекорд.

— Ти не хочеш допити своєї кока-коли? — спитав Сіґмунд.

Маркус чимдуж побіг у туалет, але його ще не настільки нудило, щоб блювати.

Коли він вернувся назад, Монс уже стояв біля столика.

— Ну, хлопці, пора спускатися до машини.

На палубі для автомобілів було прохолодно.

Пахло мастилом, бензином і дизелем. Йому ще більше завермедило. Вони сіли в машину й там чекали, коли їм дозволять виїхати на сушу. Монс завів мотор.

— Здається, я зараз виблюю, — сказав Маркус, що сидів біля батька спереду.

— Пластиковий пакет! — крикнув Монс. — Сіґмунде, там іззаду є пластиковий пакет?

— Немає, — відповів Сіґмунд.

Маркус векнув.

Машини, що були перед ними, рушили з місця.

— Спробуй стриматися, поки з’їдемо на берег! — сказав Монс, знов заводячи мотор.

Той заводився й знов замовкав.

— Та заводься ж, — у відчаї промурмотів він, повертаючи ключа.

Мотор стиха кашлянув. Машини позаду них почали сигналити.

— Ве-век, — сказав Маркус.

— Опусти вікно! — крикнув Монс і ще раз повернув ключа. — Не блюй у машину! Ну от, завелася. Я просто не так перемикав. Потерпи, Маркусе! Скоро будемо на березі!

Машина поволі покотилася з порома. Маркус висунув голову у вікно. Поки вони минали чоловіка, що керував автомобільною чергою, то весь час ковтав слину.

І ось вони в’їхали в Гортен. Він витримав поїздку й навіть не виблював, а вже за два дні в нього мала відбутися зустріч із Діаною Мортенсен.