Маркус і Діана. Світло Сіріуса

Розділ XIII

— Чого вам хочеться, хлопці?

Монс звів очі від меню. Він сидів поруч із Сіґмундом лицем до зали. Маркус сидів по другий бік столу й дивився в стіну за їхніми спинами. Він вибрав те місце відразу, як тільки вони зайшли. Батько запропонував помінятися місцями, щоб він міг добре роздивитися Діану Мортенсен, коли вона з’явиться в ресторані, але Маркус відмовився. Мовляв, його не надто цікавлять кінозірки й він хотів би спокійно пообідати. В його душі ще жевріла якась надія, що можна буде відкласти зустріч із Діаною Мортенсен на кілька днів. Якщо Монс спитає, чи не хотів би він узяти в неї автограф, то він скаже, що перестав їх збирати. А коли Сіґмунд йому підморгне (а він неодмінно таки підморгне), то Маркус удасть, що не помітив. Можливо, йому навіть пощастить отруїтися їжею, тоді він з чистим сумлінням піде до свого номера. Варіантів було безліч. Усі вони здавалися йому прийнятними, але він не вірив у жоден.

— Риби, — відповів він. — Мені хочеться риби.

Монс засміявся.

— Ясна річ. Ми ж у рибному ресторані. А якої саме?

— Я хочу філе пінагора з креветками, — сказав Сіґмунд. — І, якщо можна, кока-коли.

— Я візьму камбалу в білому портвейні, — сказав Монс. — Маркусе, а тобі що?

— А тут є сира риба?

Він чув, що сира риба могла псуватися, хоча в такому розкішному ресторані то було малоймовірно.

— У них є лосось, — трохи сторопіло відповів Монс. — Але чого це тобі заманулося сирої риби?

— Я люблю сиру рибу.

— Ти раніше цього не казав.

— Так. А тепер кажу.

Його кинуло в піт ще до того, як вони зайшли в ресторан, і зараз сорочка в нього була така мокра, хоч викручуй. Він відчув себе малою рибиною. Промоклий до рубця, він опускався на морське дно, де на нього пантрували краби та смертельно небезпечні хижі риби, щоб проковтнути. Піджак теж уже почав мокріти, а руки здавалися йому мачулою, просякнутою теплою водою. Якщо йому цього вечора доведеться тиснути Діані Мортенсен руку, то вони обоє опиняться немов під душем.

— А що тобі взяти пити, Маркусе?

— Склянку води.

— А може, й ти питимеш кока-колу?

— Ні, дякую.

— Звісно, якщо хочеш, можна взяти й води.

— Так, дякую.

— То що ти хочеш — води чи кока-коли?

— Може, він хоче й того, й того? — спитав офіціант, що вже стояв біля столика й записував замовлення.

— Красненько дякую, — відповів Маркус.

Офіціант пішов, а Монс заходився розповідати про те, як він ловив рибу в Савалені, де, бувши дитиною, проводив вакації. Сіґмунд зацікавлено його слухав. Маркус не чув ані слова, проте щоразу, як батько робив паузу, механічно кивав головою.

— Найкраще, мені здається, ловити на муху, — сказав Монс. — Ну, з мене не бозна-який рибалка, і мені навіть важко полічити, скільки разів та муха зачіпалася гачком поза моєю спиною за дерево. Одначе було весело, що там казати.