Маркус і Діана. Світло Сіріуса

— Глянь-но, Маркусе, — шепнув йому батько.

— Вона стоїть якраз за тобою, — шепнув Сіґмунд.

Їхні голоси нагадували вітер, що шамотів у височині.

— Обернися, — зашепотів Сіґмунд. — Обернися, Маркусе.

Йому не хотілося обертатися. Але довелося. Дороги назад не було. Він повернув голову. Поволі й знехотя. Потім заціпенів і безрушно сидів на місці доти, доки американські гірки догуркотіли до самого низу.

Діана Мортенсен стояла посеред зали. В коротенькій білій спідничці, білій шовковій блузці та в білому піджаку. На шиї в неї золотів ланцюжок із блискучим зеленим камінчиком. Вона була золотокоса, шкіру мала бліду, як слонова кістка, а блузка облягала її так, що було помітно пипки грудей. Обличчям вона була повернута до Маркуса. Та він знав, що вона його не бачила.

Діана дивилася на трьох фотографів, які її фотографували, усміхалася до них білозубою усмішкою та сяяла здивованими блакитними очима. Коли вона мотнула головою, пасемце її волосся спало донизу й затулило одне око. Потім вона відкинула голову назад, провела рукою по волоссю й водночас так випнула груди вперед, що пипки її грудей під блузкою стали ще помітніші. Тоді розвела руками й усміхнулася решті відвідувачів ресторану, ніби просила в них вибачення за гамір. Одначе фотографи не відступалися. Їм пощастило її вполювати, тож відпускати її вони не хотіли. Спалахи фотоапаратів освітлювали її обличчя, а вона все всміхалася та всміхалася. Троє кровожерних фотографів загнали її в саму пастку. Вони нічого не знали. Навіть поняття не мали про те, що знаменита кінозірка Діана Мортенсен насправді не кінозірка, а підневільна пташка, яка мріяла розпростати крила й вільно полинути аж у височінь, де можна бути самою собою, а не успішною лялькою Барбі, якою її всі вважали.

Маркус відчув, як у нього запашіли щоки. Жар перекинувся далі. Всередину голови. Зайнявся мозок. Невидиме полум’я немов пожирало весь страх, соромливість та непевність, які він носив у собі впродовж цілого життя. Його думки згоряли на попіл, а безтямний гнів, що опановував ним, перетворював його на когось іншого. Тепер він не був Маркусом Сімонсеном. І Маркусом Сімонсеном молодшим також не був. Він був її братом. Єдиною людиною на світі, яка розуміла, що відбувалося в її душі. Колись і він був малий і наляканий. Але то було хтозна-коли. Тепер він старший брат і її особистий охоронець Маркус. Єдиний, хто міг би захистити її від всесвітнього зла. Він підвівся зі стільця.

— Зараз не варто просити автограф, — сказав батько. — Почекай, поки вони закінчать фотографувати.

Маркус кинув на нього холодний погляд.

— Іноді людина повинна зробити те, що вона повинна зробити, — сказав він.

Він обернувся спиною до столу й, минаючи фотографів, прудко побіг до Діани. Коли він зупинився біля неї, вона все ще усміхалася, але він помітив, яка силувана то була усмішка. Дівчина страждала, і його завданням було позбавити її тих страждань.