Трилогія смерті

— Що-що, Скотта Джопліна?..

Крамлі й не хотів, проте все-таки підійшов і заглянув до кліток.

— Знайдіть ті газети — і ви знайдете його, — сказав я.

— Це нам за іграшку, — зітхнув Крамлі.

Потім я рушив за ним униз, повз обернуті до стіни дзеркала, що не бачили, ні як хтось піднімався вночі сходами, ні як ішов назад. Унизу біля сходів було запорошене вікно з оголошенням. Сам не тямлячи навіщо, я простяг руку і вийняв той папірець з-під висхлоі липкої стрічки. Крамлі мовчки спостерігав.

— Можна його взяти? — спитав я.

— Вам буде тяжко дивитись на нього, — відказав Крамлі. — А втім, біс із вами. Беріть.

Я згорнув оголошення й засунув у кишеню.

У клітках нагорі не чути було пташиного співу.

До будинку, щось насвистуючи, ввійшов слідчий, налитий післяобіднім пивом.

Тим часом надворі пішов дощ. Лило над усією Венецією, а ми їхали в машині Крамлі геть від будинку жінки з канарками, геть від мого помешкання, від телефонів, що дзвонили невчасно, геть від похмурого моря, безлюдного пляжу й прибитих до берега потопельників. Вітрова шибка машини скидалася на величезне око, що плакало й саме себе витирало, потім знову плакало, бо щіточки на ньому ковзали й спинялись, а тоді, повискуючи, ковзали знов. Я сидів і дивився перед себе.

У своєму бунгало серед джунглів Крамлі поглянув на моє обличчя, зрозумів, що мені краще зарадить не пиво, а бренді, налив чарку й дав випити, потім кивнув головою на телефон у спальні.

— Маєте гроші, щоб зателефонувати у Мехіко?

Я похитав головою.

— Вважайте, що маєте, — сказав Крамлі. — Телефонуйте. Поговоріть зі своєю дівчиною. Зачиніться й говоріть.

Задихаючись із радості, я схопив його руку й мало не поламав у ній всі кісточки. А тоді став телефонувати у Мехіко.

— Пег!

— Хто це?

— Та я, я!

— О Боже, твій голос звучить так дивно, так далеко!

— А я справді далеко.

— Ти живий, хвалити Бога.

— Ну звісно.

— А в мене минулої ночі було якесь жахливе відчуття. Заснути не могла.

— Коли, Пег, о котрій годині?

— О четвертій. А що?

— Господи!

— Що?

— Нічого. Я теж не міг заснути. Як там Мехіко?

— Повне смерті.

— Боже, я думав, вона вся тут.

— Що ти кажеш?

— Та ні, нічого. Боже мій, як приємно чути твій голос!

— Скажи мені щось.

Я сказав те щось.

— Скажи ще раз!

— Чому ти так кричиш, Пег?

— Не знаю. Ні, знаю. Коли вже ми одружимось, хай тобі чорт?

— Пег… — злякано мовив я.

— Ну, то коли?

— Із тридцятьма доларами на тиждень, із сорока, як пощастить, а то й тижні, навіть місяці без нічого?

— Я складу присягу на бідність.

— Отож-бо.

— Правду кажу. Через десять днів приїду й складу обидві присяги.

— Десять днів — це десять років.

— Чому ми, жінки, завжди мусимо просити руки в чоловіків?

— Бо ми — страхопуди й боїмося більше, ніж ви.

— Я візьму тебе під свій захист.