Трилогія смерті

Ну, піаніно опинилося в мене, міркував я. А от куди поділися чи кому могли здатися перукарське крісло, креми, лосьйони, одеколони, що забарвлювали дзеркальну стіну в різні кольори й відтінки? І хто прибрав усе волосся?

Посеред перукарні стояв чоловік років п’ятдесяти — як я невиразно пригадав, власник будинку — й підмітав щіткою уявне волосся, а власне, не знати навіщо водив нею по голих плитках підлоги. Тоді звів очі й побачив мене.

— Кел пропав, — мовив він.

— Та я бачу, — озвавсь я.

— Утік, негідник, заборгувавши мені за чотири місяці за приміщення.

— Такі погані були справи, еге?

— Не справи, а стрижки. Навіть за два долари підстригав так паскудно, що хоч на виставку, ніхто в цілому штаті з ним не зрівнявся б.

Я відчув свою маківку й потилицю і кивнув головою.

— Заборгував мені, негідник, за п’ять місяців. Бакалійник із сусідньої крамнички сказав, що Кел з’явився тут о сьомій ранку. А о восьмій приїхали перекупники й забрали перукарське крісло. Решту підчистила Армія спасіння.[21] От не знаю тільки, де поділося піаніно. Якби знайти, я б продав його і повернув частину своїх грошей, — раптом власник будинку поглянув на мене.

Я промовчав. Піаніно, звісно, це піаніно. З якихось тільки йому відомих причин Кел відіслав його мені.

— Куди, по-вашому, він міг податися? — запитав я.

— Я чув, він має родичів в Оклахомі, Канзасі й Міссурі. А хтось тут сьогодні казав, нібито два дні тому Кел нахвалявся, що сяде в машину й пожене аж на той край Америки, а там, не спиняючись, просто з берега, в Атлантичний океан.

— Кел такого не зробить.

— Певно, що ні. Він радше заб’ється кудись у глушину — туди йому й дорога. О Боже, ну й паскудно ж він стриг!

Я рушив уперед чисто підметеними білими плитками, сам не знаючи, що я там сподіваюся знайти.

— А ви хто такий? — запитав господар, зводячи свою щітку, наче рушницю.

— Письменник, — відказав я. — Ви ж мене знаєте. Мене прозивають схибнутим.

— Чорт, а я вас і не впізнав! Це Кел вас так обчикрижив?

Він дивився на мою стрижку. Я відчув, як до голови мені припливає кров.

— Тільки вчора.

— За таке варто б його застрелити.

Я помандрував далі і зайшов за благеньку дерев’яну перегородку, що закривала задню частину перукарні, де були бачки на сміття й туалет. Заглянув в один бачок і побачив те, що шукав.

Фотографію Кела зі Скоттом Джопліном, прикриту місячним урожаєм волосся, не таким уже й великим.

Я нахилився і взяв у руки фотографію.

А за наступні п’ять-шість секунд усе моє тіло мов крига скувала.

Бо Скотт Джоплін зник.

Кел був на місці, навіки п’ятнадцятирічний, усміхнений, із тонкими пальцями на клавішах фортепіано.

Але чоловік, що з усмішкою стояв над ним…

Був не Джоплін.

То був інший чоловік, чорний, але молодший і розпутніший на вигляд.

Я придивився пильніше.